Створюємо мапу пам’яток української історії і культури на території РФ

У попередній публікації (Михайло Грушевський в Казані. Частина перша) я зупинився на завершенні пошуків документів, пов’язаних із перебуванням Грушевського в Казані, звідки він у вересні 1916 року  переїхав до Москви.  Знайдені мною документи виявилися невідомими для вчених в Україні, тому викликали в колі істориків широкий резонанс. Документи я знайшов в січні 2004 року, а вже в червні того ж року був запрошений на наукову конференцію, організовану в Ніжинському державному університеті імені М.Гоголя. Я не переказував відомі факти і не філософствував на порожньому місці. У моєму виступі прозвучали конкретні факти і були представлені до того невідомі документи. Здивовані діячі українського руху з Канади і Європи буквально засипали мене питаннями про перебування Грушевського в Казані, про український рух в Росії.

 

Будівля, в якій Грушевський з родиною зупинився по приїзду до Казані (тоді - готель «Франція»), збереглася до наших днів. Вона знаходиться в самому центрі історичної частини міста за адресою вул. Кремлівська, 15/25. Зараз в цьому будинку також функціонує  готель з піцерією «Джузеппе», якими володіють  італієць Джузеппе Спарта і його дружина.

Природно, що після знайдених документів  виникло бажання встановити на цьому будинку меморіальну дошку, яка б нагадувала про перебування Михайла Грушевського в Казані. Але отримання дозволів від влади міста, власниці готелю сеньйори Спарти, Інституту мов Татарстану і, врешті-решт, від  президента Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва, через погодження  безлічі справ і паперів та бюрократичну тяганину  розтягнулося  на півтори роки.

Неочікувана допомога від … Нестора Махна

Багато клопоту ми мали, впорядковуючи написи на дошці. Наївно ми розташували спочатку український текст, потім російський і внизу татарський. Поки таблицю відливали, вийшов Закон Республіки Татарстан, за яким першим повинен стояти текст татарський, потім російський, і лише потім будь-який інший. Довелося дошку переливати (за чималі гроші!). Але зараз ми раді, що так сталося. Дошка досить велика, висить на стіні високо, і люди, проходячи повз неї, перш за все читають саме український текст.

Про нього треба розповісти окремо.Текст українською та російською мовами ми написали без клопоту, а з татарським виникли проблеми. Він мав бути перевірений, затверджений і завірений, щоб уникнути помилок,  в Інституті мови, літератури і мистецтва ім. Г. Ібрагімова. Люди, яким доводилося звертатися до цієї інституції, говорили, що це інстанція з «важкопрохідних», ходити туди треба кілька разів. Але варіантів не було, і я, помолившись, вирушив до інституту.

Записався до керівника відділу, відсидів довжелезну чергу, увійшов в великий кабінет. За столом сидів немолодий чоловік східної зовнішності і дуже грізного вигляду. Він з кам'яним обличчям вислухав моє прохання і коротку лекцію про Грушевського. Подивився уважно на мій листок з текстом і раптом запитав, як я ставлюся до Нестора Махна.

Я марно думав, що готовий до будь-яких запитань, але почувши таке, на деякий час втратив дар мови: а з якого боку тут Махно? Зібрався з думками і заявив, що до Нестора Махна ніяких претензій особисто не маю. Моя бабуся бачила як махновці, проїжджаючи по слободі, з тачанок кидали дітям цукор і дрібні гроші. Почувши мою позитивну оцінку діяльності Нестора Івановича, чиновник доброзичливо посміхнувся, взяв ручку, виправив все що треба, покликав секретарку і, поки вона передруковувала текст, розповів, що в молоді роки  служив у Радянській Армії з хлопцями з Гуляйполя (батьківщина Нестора Махна). Що такого вони розповідали йому про Махна я не дуже зрозумів, але бачив, що добрі спогади про однополчан-українців і лихого отамана збереглися у цієї людини на все життя. Секретарка принесла віддрукований на нову текст, він розписався і простягнув мені. Я подякував татарською та українською мовами і на ватяних ногах вийшов з кабінету. У коридорі люди, які чекали своєї черги, спитали: «Як прийняв?»  Я зробив страшне обличчя і круглі очі: «Ну і звір!», щоб в якості подяки начальнику підтримати його грізну репутацію. Вийшовши на вулицю, перехрестився. Якщо який-небудь письменник захоче описати пригоди українців в Росії, такого сюжету нізащо не вигадаєш… Подумки подякував хлопцям з Гуляйполя. Низький вам уклін, славні нащадки лихого отамана !!!

У квітні 2006 року Кабінет Міністрів Республіки Татарстан видав Постанову (Карар) про встановлення меморіальної дошки на будівлі будинку № 15/25 по вул. Кремлівській в м Казані. Більш того, власнику готелю в цьому будинку  було запропоновано оформити один з холів світлинами і документами про перебування Грушевського в Казані. Це була ПЕРЕМОГА!

Караром був затверджений наступний текст: «Бу йортта 1915 ел,.Украина Халык Республикасыныц беренче Президенты Михаил Грушевский яшэде.

В этом доме в 1915 г. жил первый Президент Украинской Народной Республики Михаил Грушевский.

В цьому будинку в 1915 р. жив перший Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський».

Далі президент України Віктор Ющенко дав доручення Прем'єр-міністру Юрію  Єханурову в зв'язку із 140-річчям від дня народження Михайла Грушевського «Вжити заходів  відносно вирішення питання про встановлення меморіальної дошки Михайлові Грушевському у м. Казані (Російська Федерація) на будинку, в якому проживав видатний український діяч». Більшу частину коштів для переробки дошки та церемонії її встановлення надав член координаційної ради Об'єднання Українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Василь Дума, решту зібрали меценати і члени нашого Нижнєкамського товариства «Вербиченька». Дав своє благословення на відкриття меморіальної дошки і голова Фонду імені Олега Ольжича Микола Плав'юк. До 1992 року він очолював уряд Української Народної Республіки в екзилі, початок якому, до речі,  у 1919-му   поклав, перебуваючи в еміграції,  Михайло Грушевський.

Відкриття і хто був проти увічнення пам’яті Грушевського

Меморіальну дошку Михайлу Грушевському в Казані урочисто відкрили 16 вересня 2006 року.  Зібралися делегації українських організацій Москви, Нижнього Новгороду, Саратова, Самари, Йошкар-Оли, Димитровограду, Уфи, Набережних Човнів, Нижнєкамська, Казані. Із України приїхали професор Київського державного університету Володимир Сергійчук та професор Чернігівського державного університету, голова Фонду «Україна-діаспора» Станіслав Пономаревський. Всього було понад 250 осіб.

Об 11 годині біля накритою жовто-блакитним  прапором дошки розпочався мітинг. Вела його заступник голови Нижнєкамського «Українського товариства «Вербиченька» Людмила Найденко. Першому вона надала слово мені. Я розповів присутнім про Грушевського, про його місце в історії України, про його перебування в Казані. Також зачитав вітання від керівників українських організацій, які приїхати не змогли. Потім  зі словами привітання та подяки до присутніх звернувся Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Олег Дьомін. Підкреслюючи давні корені українсько-татарських відносин, він згадав договір, який більше 1000 років тому уклали Київський князь Володимир і булгарский князь Мумін. Договір закінчувався словами: «Нехай камінь спливе і хміль потоне, якщо цей договір буде порушений». Від уряду Татарстану виступив перший прем'єр-міністр Равіль Муратов. Він підкреслив, що такі заходи зміцнюють відносини між країнами і народами.

Право урочистого відкриття меморіальної дошки було надано Послу  України в Російській Федерації Олег Дьоміну, першому віце-прем'єру Республіки Татарстан  Равілю Муратову, скульптору Махмуту Гасімову і мені. Хор «Вербиченька» виконав гімн України і присутні підспівували.

На відкриття приїхала велика кількість журналістів, «Укрінформ» представляв відомий журналіст Ігор Соловей. Найпопулярнішим запитанням, на яке мені довелося відповідати,  було, на жаль: «Скільки коштує ця дошка?» ... А я чекав запитань про Грушевського, готовий був розповісти, що в цю меморіальну дошку, крім бронзи і грошей, вкладені дворічна напружена праця багатьох людей, безсонні ночі, нерви і гекалітри адреналіну.

Після офіційних урочистостей усіх присутніх запросили на фуршет в готелі «Джузеппе». Там до мене підійшов один татарський поличний  діяч і довірливо повідав деякі обставини, що передували відкриттю меморіальної дошки. Коли в ФСБ Росії дізналися про те, що керівництво Татарстану має підписати  постанову про встановлення в центрі Казані дошки Грушевському, попросили такий дозвіл не давати. Чому?  Здогадатися неважко, адже головна концепція Грушевського-історика полягала в проголошенні  етногенетичної відмінності українського і російського народів і принциповій розбіжності векторів їх розвитку. Крім цього він постулював державну спадкоємність українців як гегемона щодо Київської Русі,  а політика так званого «збирання російських земель» від Івана III до Катерини II розглядалася ним як явище негативне.  Але в адміністрації президента Татарстану Москві відповіли , що відповідний документ вже підписаний і зворотної сили не має..

Того ж дня в Казані, в Будинку  дружби народів відбулася науково-історична конференція, присвячена Михайлу Грушевському. Серед інших запам’ятався виступ історика і письменника Володимира Юхимовича Мельниченка (на той час директора Українського Культурного центру в Москві). Володимир Юхимович сам протягом багатьох років досліджував московський відрізок життя Грушевського. Дуже цікаво розповів про зустрічі Грушевського з передовими представниками російської інтелігенції (в т.ч. з Максимом  Горьким). Він наголосив на великому значенні нашого заходу, розповів про перебування Грушевського в Москві, але про існування матеріалів по Грушевському в архіві на вулиці Профспілковій не знав, і я із задоволенням подарував йому примірник ксерокопій документів. Володимир Юхимович в свою чергу привіз для мене ксерокопію свідоцтва про переїзд Грушевського в Казань, знайдену їм в одному з архівів Москви.

Надали на конференції слово і мені. Я подякував усім присутнім, і, в першу чергу, вченим з України за участь в церемонії відкриття і в конференції. Особливу подяку висловив Володимиру Івановичу Сергійчуку. Саме йому я в 2004 році передав ксерокопії знайдених в Казанському архіві документів. Він негайно опублікував їх в Українському історичному журналі, через що вони стали надбанням широкого кола дослідників. Також  завдяки цій публікації, що мала широкий суспільний резонанс, вже в жовтні 2005 року з'явилося згадане вище доручення Президента В.Ющенка.

Не можу не сказати про Нижнєкамську національно-культурну автономію «Українське товариство «Вербиченька», яке маю честь очолювати. Меморіальні дошки самі по собі не відкриваються. Це праця людей, часто нелегка і не завжди вдячна. Мої беззавітні колежанки виконали титанічну роботу, щоб меморіальна дошка була встановлена. Людмила Найденко писала сотні листів у всі інстанції на десятки адрес по всьому світу. Галина Артем'єва продумувала і прораховувала наші дії і фінанси, знаходячи гідне застосування для кожної копієчки. Коли гостро постало питання про переробку вже готової дошки і ціну питання самої церемонії відкриття, ми впали в ступор. Таку суму нам не було можливості зібрати. Галина Артем'єва та Людмила Найденко вирушили до Василя Думи  в Москву. Василь Михайлович не був меценатом, але вони зуміли переконати його допомогти нашій спільній справі. А скільки довелося їм звалити на свої плечі роботи по організації зустрічі, розміщенню, харчуванню гостей, організації конференції, концерту та вирішення безлічі додаткових питань! Низький їм уклін.

Після офіційної частини відкриття до мене підійшли українці з Димитровограду (Ульянівська область) і сказали, що хочуть встановити меморіальну дошку Грушевському в Ульянівську (колишньому Симбірську), де він проживав до переїзду в Казань. Наступні події показали, що щось у них не вийшло. Дуже шкода…

На сьогоднішній день в Росії існує тільки одна меморіальна дошка професору Грушевскому -  в Казані. У 2003 році в Москві був встановлений пам'ятний знак на будинку №2/3 по вулиці Погодіна, де в 30-х роках жив Грушевський з родиною, з написом «В этом доме жил и работал выдающийся государственный деятель Украины, академик АН СССР Михаил Сергеевич Грушевский». Але у 2014 році вона була невідомо ким і невідомо з якої причини чи то знята чи то  вкрадена.

Післямова

Коли я буваю в Києві, обов'язково приходжу на Байкове кладовище, кладу квіти до могили Грушевського, читаю молитву.

18 серпня 2006 року в Києві в палаці «Україна», на IV Форумі Української Всесвітньої Координаційної Ради, при величезній кількості делегатів з усього світу з рук президента України Віктора Ющенка я отримав українську державну нагороду - орден «За Заслуги». Думаю, за конкретні справи корисні для України.

Документи, знайдені мною в Казанському архіві, в Україні тепер знають. Пакет їх ксерокопій я передав в музей Грушевського в Києві. У 2007 році у Львові відбулася конференція, присвячена перебуванню Грушевського в Казані. У 2014 році з матеріалами, знайденими в Казані, я виступав на конференції в Мюнхені.

У 2016 році з нагоди 150-річчя Михайла Грушевського делегація нашого Товариства «Вербиченька» була запрошена з доповідями на симпозіум до Львова і на Міжнародну конференцію до Польщі, в м. Холм (на батьківщину Михайла Сергійовича). Там  мимоволі порівняв меморіальні дошки в Холмі (металева табличка форматом А-3) і в Казані (висотою з метр, з портретом і текстом на трьох мовах). Не без гордості відзначив, що казанська виглядає гідно. Коли у Холмі на конференції розглядав стенд Львівського музею, присвячений Грушевському, побачив крупно видрукувані ксерокопії документів, знайдених в Казанському архіві. Було приємно, що мої труди затребувані в Україні.

 На конференції в Холмі відбулася дуже важлива для мене зустріч. Коли я тільки почав по крихтах збирати документи про Грушевського, мені потрапила на очі  невелика стаття про перебування Грушевського в Симбірську  Георгія Володимировича Папакіна. Дуже довго я нічого не знав про цю людину. І ось ми зустрілися і познайомилися. Георгій Володимирович доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної Академії наук України. Він сказав,  що знає про мої архівні знахідки.

Я пишаюсь ними і своєю часткою праці у встановленні меморіальної дошки Грушевському в Казані. По-перше, вона була першою з трьох, встановлених в Казані  Нижнєкамським товариством «Вербиченька» (йдеться про меморіальні дошки українцям Давиду Бурлюку і Оксані Петрусенко - Ред.). По-друге, наш успіх в Казані змогла частково повторити тільки казахська громада (меморіальна дошку казахському просвітителю XIX століття Жангір-Кєрей-хану на будинку  Казанського університету – Ред.)  Я - щаслива людина, побував в місцях, пов'язаних з Грушевським в Казані, в Москві, в Києві, у Львові, в Холмі.

Гості Казані, гуляючи в центрі міста, обов'язково бачать пам’ятну дошку Грушевському  і читають текст українською мовою. Я часто приходжу до цієї дошки і закріплюю на полиці квіти. Потім мовчки стою перед нею, згадуючи всіх і все. Думаю про своє минуле і майбутнє України. Грушевський - це частина життя України, а значить і мого  теж.

Євген Савенко, голова Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька»

 

На світлинах:

1. Михайло Сергійович Грушевський

2.  Карар Кабміну Республіки Татарстан про встановлення меморіальної дошки Грушевському в Казані

3. Меморіальна  дошка на будинку, де проживав  в засланні в Казані М. Грушевський

4. Євген Савенко біля  мемориальної  дошки Грушевському з Послом України  Олегом Дьоміним. Казань, 2006 р.

5. Громада Товариства «Вербиченька» біля  меморіальної  дошки з Послом України в РФ 

6. Євген Савенко у меморіальної  дошки Грушевському в польському Холмі

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка