Бесіди з письменником Борисом Ткаченком, автором першої в Україні документальної книги про Голодомор

Знайомтесь: Борис Іванович Ткаченко -  письменник, краєзнавець, етнограф, колекціонер українських старожитностей. Автор 11 книг, в т.ч. й першої в Україні про Голодомор ( «Під чорним тавром»), номінованої на Шевченківську премію. Лауреат літературних  премій імені М.Хвильового і В.Стуса. Живе у м. Лебедині Сумської області. Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів. Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле  історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот.

Закінчення. Початок див. на http://kobza.com.ua/doslidzhennja/6443-ukrainska-identychnist-iak-zhyttievyi-shliakh-chastyna-persha.html (частина 1),  http://kobza.com.ua/doslidzhennja/6445-ukrainska-identychnist-iak-zhyttievyi-shliakh-chastyna-druha.html (частина 2), http://kobza.com.ua/doslidzhennja/6451-ukrainska-identychnist-iak-zhyttievyi-shliakh-chastyna-tretia.html (частина 3), http://kobza.com.ua/doslidzhennja/6457-ukrainska-identychnist-iak-zhyttievyi-shliakh-chastyna-chetverta.html (частина 4).

- Борисе Івановичу,  в нашій попередній розмові ми зупинилися на тому, що ставши фермером, щоб врятувати занедбане господарство, Ви зустріли опір з боку колишнього колгоспного керівництва. Цитую: «А бувше колгоспне керівництво, як виявилося,  спеціально доводило це господарство до банкрутства, щоб потім забрати його собі за безцінь. І почалася між ними і мною війна. Почали вони селян підбурювати: «Навіщо ви Ткаченку все віддали, краще б ми самі…» і т.п.»

- Так, пішов колишній голова колгоспу з своїми кумами, сватами по селу агітувати людей: «Непотрібний нам Ткаченко, будемо самі хазяйнувати». І сталося так, що їхню сторону зайняв новий, призначений Януковичем,  голова районної адміністрації Василь Калита. На зустрічі з селянами виступив і пообіцяв: «Я знайду вам хорошого інвестора, він зробить оте і оте, і оте. А Ткаченко що зробив? Ну, хіба що техніку відремонтували, худобу утримує, за паї платить…» А як раз на той час у нас закінчувалися терміни оренди землі, і ми мали заключити договори на наступні п’ять років. Але нам відмовили у реєстрації цих  договорів. Жінка, яка мала їх зареєструвати,  каже мені: «Борисе, я не можу зареєструвати  ваші договори, бо потім Калита мене вижене, і я буду старцем ходити». Ну, що ти зробиш?

І ось приходе вже осінь. Ми косимо гречку (посіяли 202 гектари) -  один комбайн найняли у Сумах, а один був наш. Коли дзвонять мені з села: «У комбайнів порізали скати». Поїхав туди. Виявилося, що скати не порізані, а просто спущені. Що ж сталося? Виявляється, приїхала наша доблесна районна міліція, бо їм сказали, що у Ткаченка техніка уся крадена. І це вони поспускали скати і зупинили комбайни «до з’ясування обставин». А потім понаїхали і ОБХСС (мається на увазі новоутворена тоді Служба захисту економіки від злочинних посягань – ред.),  інші правоохоронні органи і вимагають на комбайни паспорти. Кажу: «Зараз привеземо». Привезли паспорти, показую: «Ось паспорти». - «Давай їх сюди». – «Ні, - кажу, - я копії зніму і копії вам віддам» - «Ні, нам потрібні оригінали».  Одним словом, поки я два тижні з ними скубився, пішли дощі, і 200 гектарів гречки залишилися зимувати під снігом. А одночасно з цим пішли по людях голова сільради, бувший голова колгоспу, чиновники райдержадміністрації розповідати, що договори з Ткаченком недійсні, що він відмовився і не буде далі працювати. І все. А тоді у нас ще залишалося до 700 гектарів незораної землі на майбутній рік, на майбутній посів. Закупили під це  солярку, запчастини… І це все теж пішло коту під хвіст.  Залишився я без копійки, бо мав розрахуватися за комбайни, за оренду землі і т.д. Отак мене звідти прибрали. А землі ті попали до рук голови  «Облспоживспілки» Магомеда Галаєва, товариша Калити по Партії регіонів. Для цього все те і робилося. Тепер в Олександрівці нічого немає. Худоби немає, землі розпродали, техніку розібрали. Приїжджає інша техніка, чужі люди зорали, посіяли, врожай зібрали і поїхали. Село  вмерло зовсім.

- На жаль, історія Вашого фермерства не поодинока в Україні, майже типова. А ми ще й досі дивуємося: «Як це люди стали жебраками, живучи на таких плодючих землях?» І це ж відбувалося не тільки в сільському господарстві. Чому, на Ваш погляд,  за 30 років незалежності Україна, маючи після розпаду СРСР потужний економічний, науковий, технічний потенціал, унікальні природні ресурси, стала однією з найбідніших країн Європи?

- Причин декілька (Важко зітхає) Одна з них та, що винні в цьому самі люди. Але вина їхня  пом’якшується тим, що їх десятиліттями строполили, що «ви – неправильні,  а оті - правильні», що «НАТО – це погано, а оце - хорошо»,  «Бандера – погано, а Сталін – хорошо» і т.д.  І народ не пішов тим шляхом, яким пішла вся Європа після звільнення від радянського ярма. Друга причина в тому, що народ довірився очільникам, а серед тих очільників усі виявилися бандитами.  Може, й не усі, але майже усі. І кого ви не візьмете, вони у 90-х роках обкрадали, убивали і т.д., і прийшли до влади. Вони накрали грошей, а гроші - це  влада. Ось через те так воно і є. А, щоб прийшли ми до нормального життя, багато не треба. Всього-на-всього  треба, щоб народ зрозумів, що обирати треба керівником нашої країни, її захисником не блазня, а героя, патріота, який буде не «капустою» жити, а дбати про Україну. Усе те, що ми до цього наобирали, це усе – не воно. Ось така моя думка.

- І скільки років потрібно, щоб українські виборці це зрозуміли?

- Все може змінитися за один день. Хтось думав, що отак, за один день, переможе Майдан, хтось думав, що у 1991 році ми переможемо і станемо незалежною державою, як небо нам послало.  Хай раніше там і кров була, але ж перемогли, але ж подужали. Значить, це якесь боже провидіння. Ось як це може змінитися все за один день. Поставте замість цього артиста (мається на увазі нинішній президент України Володимир Зеленський – ред.) справжнього патріота, і буде вже зовсім інша справа. А, якщо не за один день, то станеться це тоді, коли ми всі усвідомимо, що нам треба мати свою державу, що ми - як усі інші народи: не гірші і не кращі, а як усі люди. Тільки ті люди століттями мають свою державу, а ми її -  тільки здобудемо і загубимо, здобудемо і загубимо… А все через те, що такі ми є.

- Хто Ваші однодумці, друзі по духу? З ким з них найчастіше спілкуєтесь зараз?

- Друзів все менше і менше. Ті, що були близькі по духу, одходять і одходять у інший світ. Серед них письменник Юрій Царик, кобзар Василь Литвин, Олександр Климчук, письменник, працівник журналу «Україна». Микола Шудря, лауреат Шевченківської премії, теж пішов вже з життя. Серед своїх побратимів  можу назвати київського художника  Василя Перевальського, роботами якого було проілюстровано книгу «Під чорним тавром» та інші мої книжки. Серед однодумців з Сумщини, які слава Богу живі й здорові – історик, архівіст Геннадій Миколайович Іванущенко, мій перший друг і порадник, голова обласної організації Конгресу Української інтелігенції Віктор Казбан, Василь Коломацький, який хоча і живе в Канаді, але з яким зустрічаємося і спілкуємося, коли він приїздить на Батьківщину… Може, когось і не згадав, то нехай не ображаються. Є серед них і хлопці, і дівчата, які дзвонять, провідують, спасибі їм за це.

- З огляду на пройдений Вами життєвий шлях, що Вам, на Ваш погляд, вдалося зробити, а що ні, про що, можливо, жалкуєте?

- Ой, нічого не вдалося зробити, нічого з того, що думалося. Все воно получилось кривобоке, негодяще і так дальше.

- Але ж одинадцять книжок видали, такий до того невідомий й важливий історичний шар матеріалів підняли і донесли до людей…

- Ну, це зробив. Але не можу сказати, що робив це з якоюсь метою. Ну, зробив і зробив, оце і все. Але що це дало?  Мені гірко казати, що народ у нас дурний, але  так повестися на такого блазня, на такого дурня і «іже з ним», через що держава зараз і шкандибає?.. Ну як це так? Я не скажу, що всі в захваті були від його попередника. Але коли вам в очі дивляться, брешуть, а ви радієте: «Ах, як гарно бреше! Ах, какой же он плут, но какой обаятельный плут!..» Ну, як це можна?

- Я розумію,  Ваше розчарування тим, що Ваша велика дослідницька робота, в яку Ви вклали стільки часу, стільки нервів,  багатьом так не відкрила очі на їхнє історичне минуле, з якого вони мали б зробити висновки, усвідомлення того, «і чиї ми діти». Але ж і Тарас Шевченко теж, навряд чи, писав свої поезії з конкретною метою зрушень в імперській Росії. Втім, його вірші в значній мірі сприяли впродовж років визріванню самоідентифікації українців як нації. Тож ваші книжки – це поки, можливо, непомітні на загальному тлі, але також вкрай важливі цеглинки, закладені в побудову тієї України, про яку ми мріємо?

- Дякую. Хочеться сподіватися, що це так… А якщо не про майбутнє, а про сучасне життя, то я вже не такий і песиміст щодо своєї долі. Є хата, в хаті – порядок. Живу з дочкою, здоров’я вже не те, але мене доглядають. Їсти є що, пенсію дають, город посаджений (сміється)…

- Прожити життя так, як достойно прожили його Ви, не можна без Бога в серці. А що для Вас Бог? І, як мудра людина, скажіть, що буде з нами після нашої смерті?

- Для мене Бог – це совість, любов і… І щирість. Для мене Бог - це не той дідусь з бородою, як багато хто його собі уявляє, який на Землі оце все зробив, наробив і  якому поклоняються. Але якась вища сила є, ця сила нами керує, вона нас спрямовує.  І оте, що кажуть, нібито, у космосі був якийсь Великий вибух, бахнуло і полетіло, потім з одного з тих уламків чи згустків плазми утворилася наша планета, то це теж нічого не доводить. Я знаю одне: якщо взяти і підірвати сумську друкарню, то літери шрифту  розлетяться аж до самого космосу, а потім впадуть на Землю і складуться у слово «Україна». Тож якась сила, сила космосу є обов’язково. Але це не те, що нам наша церква проповідує, і так занехаяна.  Якщо церква полізла у політику, то це вже не церква. Якщо вона спрямована на захист, то це - церква,а якщо на загарбання, то це вже не церква, а розбійники.

А що буде після смерті?  Буде небуття, для кожного з нас небуття. Але, щоб це небуття поменшати, потрібно після себе залишити якусь таку роботу, якесь таке слово, якусь таку дію, щоб вона тобі вдалася і пам’яталася. Треба зробити для суспільства, для людей щось корисне і довговічне.

- Я так розумію, що Ви в своєму житті саме цим і керувалися?

- Та хай буде і так. Хоча всього було…

- Нещодавно познайомився з поезіями Вашого земляка Анатолія Удода, на 20 років молодшого за Вас, і який вважає Вас своїм духовним вчителем. Серед його віршів натрапив на той, де він пише про себе, але досить точно, на мою думку, визначає і основну тему наших бесід «Українська ідентичність як життєвий шлях» , і Вашу сутність:

 Я несу в собі суть незгасиму,
Хліборобсько-козацька я кров.
Світ побачив у лютую зиму
Серед білих степів і дібров.

Дід і баба – рабсила колгоспів,
Батько й мати – то діти війни,
Тоді мало вдавались до тостів,
Коли в сім’ях з’явились сини.

Тихо лиш, по-житейськи раділи,
Що живе родовід, не вмира:
Може з хлопця «получиться діло»,
Мо´ йому буде краща пора…

Хлопець ріс: офіційна ідея
Крові клич не змогла заглушить.
І постало питання: а де я ?
З ким іти, як любити і жить?

Серце мовило твердо: я з тими,
Хто не зна перехрестя доріг, 
Хто своєю дорогою йтиме, 
Хто свій дух український зберіг!

І несу я, і завжди нестиму,
Хто б цей дух у мені не боров,
Його батьківську суть незгасиму – 
Хліборобсько-козацька я кров ! 

Згодні ? Це і про Вас?

- Згодний. І про мене.

Розпитував Олександр Гвоздик

Додаток. Основні дати життя і творчості письменника Бориса Ткаченка:

 Народився 18 грудня 1937 р. на хуторі Масюки Гадяцького району Полтавської області. У  1938 р. після смерті матері Бориса родина переїхала з Донбасу  до м. Лебедина.

1945-1952 рр. – навчання у семирічній школі в м. Лебедин, у будинку де, колись жив Т.Г. Шевченко.  

1952-1956 рр. – навчання в Маловисторопському агрономічному технікумі.  

 1956-1959 рр. – перебував у лавах Радянської Армії (Прикарпатський округ).

1959-1962 рр.  – майстер  виробничого навчання в Лебединському СПТУ № 4.

1962-1964 рр. – агроном Лебединського теруправління сільського господарства.

1964-1970 рр. – агроном Лебединського райоб’єднання «Сільгосптехніка», із 1970 р. очолив  сільськогосподарський відділ в районній газеті «Будівник комунізму».

1971 р.– закінчив заочний відділ Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка по спеціальності «Історія». У 1972 році  за читання творів І. Солженіцина та І. Дзюби був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і звільнений з роботи в редакції газети «Будівник комунізму», виключений з лав КПРС.

1972-1977 рр.  – агроном та заступник керуючого Лебединського райоб’єднання «Сільгосптехніка».

1977 р.  – звинувачений у «наклепах на Конституцію СРСР», звільнений з роботи.

1977-1984 рр.  – двірник, зварник, шофер, тракторист Лебединського райоб’єднання «Сільгосптехніка».

Із 1984 р  до виходу на пенсію – головний агроном Лебединського райоб’єднання «Сільгоспхімія».

1984 р.  – лауреат премії журналу «Україна» за проблемну статтю «Одвічний трудяга млин».

1987 р.  – лауреат щорічного конкурсу журналу «Україна» за проблемні статті «В Савонисі лобода, а в Києві …» та «Хочу червивого яблука».

1988 р.  – поновлений у КПРС, але невдовзі подав заяву про вихід з неї.

1989 р.— видав свої  перші  книги:  «Совість» -  публіцистичні  нариси про долю землі і «Поле без гербіцидів, душа без погонича»   про неправильне керування колгоспами.

1990 р.  – балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради України. Того ж року організував у Лебедині краєзнавче братство «Єдність», яке згодом переросло в районну організацію Народного Руху України.

1993 р.  - вийшла перша редакція книги «Під чорним тавром».  Постановою Президії правління Всеукраїнської спілки краєзнавців № 16 від 22 жовтня Б.Ткаченку присвоєно звання Почесного члена Всеукраїнської спілки краєзнавців «за значний внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження національної історико-культурної спадщини та природних скарбів України».

1994 р. – став членом Національної спілки письменників України, балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради України.

1996 р. – книжка «Під чорним тавром» допущена до участі в конкурсі на здобуття Державної літературної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

1996 р. – створив і очолив Лебединський міський осередок Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, з 1997 р. – вийшов на пенсію.

1998 р. – лауреат обласної літературної премії ім. М. Хвильового за книгу «Під чорним тавром».

2000 р.  – Вийшла в світ книга «Лебедія»  — історія дореволюційної Лебединщини. Лауреат премії обласної ради в галузі літератури та мистецтва у номінації «За кращі літературні та публіцистичні твори» (за книги «Під чорним тавром», «Лебедія»).  

2001 р. – Опублікував книгу  «За горами гори. Правда про Чечню».  

2002 р. – балотувався  у депутати Сумської обласної ради.

2003 р.  — видав фольклорну збірку «Пісні рідного краю», куди увійшло більше 1000 народних пісень, які записував разом із дружиною. 

2005 р.– нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932-1933 років актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.

 2007 р.  — видав книгу «Важка стежина до Бога», присвячену репресіям проти церкви, які чинили більшовики. Нагороджений орденом «За заслуги» II ступеня за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, активну громадську діяльність з метою вшанування пам’яті жертв трагедії. Нагороджений  церковним орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня за книгу «Важка стежка до Бога» та з нагоди 70-річчя від дня народження. Нагороджений дипломом почесного члена Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка «за значний особистий внесок у справу розбудови та зміцнення Української держави, культурно-просвітницьку роботу по вихованню національно свідомої спільноти співвітчизників, високу громадську активність».

 2008 р. – вийшла повна  редакція книги «Під чорним тавром». Б.Ткаченку присвоєння звання «Почесний громадянин м. Лебедина».

2011 р. – Опублікував книгу «Погром» про репресії проти українських музейників і музейництво.

2019 р. - Опублікував книгу «З ким воюємо, брате?» (друге доповнене видання від 2016 р.), присвячену пам’яті загиблого в зоні проведення АТО молодого лебединця Богдана Брисенка, і книгу «Сповідь у храмі совісті» - автобіографічну повість про себе і свій родовід. 

На даний час проживає в Лебедині, займається бджільництвом. Вдівець. Має  трьох дітей: Наталку, Тараса  і  Максима Ткаченків.  

• Б.І. Ткаченко з повним «іконостасом» державних нагород. Фото з сайту м.Лебедина (Почесні громадяни міста) Б.І. Ткаченко з повним «іконостасом» державних нагород. Фото з сайту м.Лебедина (Почесні громадяни міста)
•  

На світлинах:

1.Письменник Борис Іванович Ткаченко

2. Б.Ткаченко з повним «іконостасом» державних нагород. Фото з сайту м.Лебедина (Почесні громадяни міста)