В'ячеслав Чорномаз. Українці Зеленого клину на Шевченківські дні відзначають ювілеї своїх ветеранів Василя Світальського та Олександра Лозикова

Цього року ми відзначаємо Шевченківські дні одночасно з двома ювілеями ветеранів українського громадського руху Далекого Сходу. Так трапилося, що саме 10 березня виповнюється 80 років ветерану нашого українського товариства – владивостокського Центру української культури «Горлиця» Василю Івановичу Світальському, який стояв біля його витоків, та 70 років українському далекосхідньому письменнику і поету з міста Хабаровська Олександру Олександровичу Лозикову, з яким ми щиро заприятелювали останнім часом. Долі цих людей певною мірою типові для багатьох далекосхідних українців і, разом з тим, суттєво відрізняються від багатьох. Вони представляють дві крайні гілки, два полюси України.

Василь Світальський народився в 1929 році в селянській родині на Галичині, в селі Колодруби, нині - Миколаївського району Львівщини, відомої найбільш високим рівнем національної свідомости, яка залишалася протягом цілого ХХ сторіччя українським П’ємонтом. Олександр Лозиков зявився на світ десятьма роками пізніше на протилежному кінці України в шахтарській родині міста Макіївки в тепер наскрізь зрусифікованому Донбасі.

А далі у них було багато спільного. Дитинство їх і юнацтво прийшлися на важкі й голодні воєнні та повоєнні роки. Згодом доля (у вигляді совєтської держави) закинула їх на Далекий Схід, на військову службу. Й обидва залишилися тут, у цьому краю – один (Василь Світальський) раніше, у 1950-х роках, другий (Олександр Лозиков) трохи пізніше – вже в 60-х.

Чимсь привабив їх наш край. Може своєю неповторною красою, може можливістю добре заробити. Може тим, що тут трохи легше тоді було дихати, порівняно з Україною, де ідеологічний контроль і тиск над усіми галузями духовного життя був набагато міцніший. А обидва були люди неспокійні, творчі…

Подібних доль було не просто тисячі, а десятки і сотні тисяч. Саме стільки – сотні і сотні тисяч українців у повоєнний час (мається на увазі усі останні 50 років), як і в попередній період, приїздили з різних причин на Зелений Клин і хто залишався тут, назавжди поєднавши своє життя з цим чудовим краєм, який був протягом останніх 125 років значною мірою окультурений та загосподарений українськими руками, хто повертався згодом на Батьківщину.

Чим суттєво відрізняються Василь Світальський та Олександр Лозиков від тисяч інших наших земляків так це те, що вони, проживши вже більш як півстоліття за межами України, залишилися українцями. На відміну від тих „землячків” (і ім’я їм – легіон), які не тільки „забули” рідну мову, а й соромляться признатися, що вони українського роду, які, стидаючись, а то й хизуючись, називають себе „хахлами”... І це не просто рівень національної свідомості, це – життєва позиція і, відповідно – самий зміст і сенс життя.

Василь Світальський, хоч і народився у далекій від моря Галичині, все життя віддав йому. І це були моря далекосхідні – суворі, грозні, але й величні... На жаль побувати у далеких, екзотичних країнах, побачити світ широкий йому не довелося. Не пускали моряка, що був родом із неблагонадійної „бандерівської” Галичини за кордон. Боялися „несанкціонованих” зв’язків із співвітчизниками в Канаді чи Австралії.

Проморячив він десятки років на важкій посаді механіка. Зазвичай ця праця накладає свій відбиток на людей. Спілкування лише з машинами протягом тривалих рейсів огрублюють людську душу, роблять її жорсткішою, суворішою, обмеженішою у колі своїх зацікавлень... Але це не про Василя Івановича. Природній український потяг до всього прекрасного яскраво проявив себе. І коло його інтересів не звужувалося лише до „машини та чарчини”, як у багатьох.

Добре володіючи німецькою та польською мовами, Василь Іванович самотужки вивчив іспанську. Він добре малює, зображуючи переважно милі серцю з дитинства краєвиди своєї батьківщини, цікавиться музикою у різних її проявах, зібравши велику колекцію ще вінілових платівок. З особливим пієтетом він ставиться до книги. Вся його маленька квартира представляє зараз собою велике книгосховище. І перш за все це – книжки рідною мовою, які він привозив із своїх відпусток з України. Можна з певністю сказати, що Василь Іванович має зараз мабуть найкращу і найбільшу українську бібліотеку на Далекому Сході. Значно поповнилася його бібліотека унікальними книжками, виданими зусиллями української еміграції в США, Канаді, Австралії, Европі, завдяки його активному листуванню з українцями вільного світу, яке стало можливим на початку 1990-х рр.

Василь Іванович Світальський є одним з патріархів - хранителів української культури Зеленого Клину. Коли в 1991 році у Владивостоці постало Товариство української культури Приморського краю, він негайно долучився до нього і зараз є одним із небагатьох ветеранів нашого товариства, що перебувають у його рядах майже з самого початку його існування, а це вже 18 років.

В нашому товаристві він взяв на себе дві дуже важливі місії. По-перше, він став нашим, можна сказати, референтом у зв’язках з українцями закордоном. Доки дозволяло здоров’я, він вів активне листування з багатьма видатними діячами української діяспори в різних країнах світу, дописував про діяльність нашого товариства до різних українських часописів Америки, Канади, Европи. Саме завдяки йому українство світу дізнавалося  про нашу працю. І дописи ці його були палкі, полум’яні, сповнені щирої, високої любови до України, до рідної справи. Він був тривалий час представником на Зеленому Клині газети «Українське слово», а нині є представником журналу «Самостійна Україна». Друга відповідальна функція, яку добровільно перебрав  на себе Василь Іванович, це – створення фото- та відеолітопису нашого товариства. На цій ниві він виявив себе як талановитий фотомитець. Кожна зроблена ним світлина – справжній твір фотомистецтва, яка відбиває характер людини та її почуття, емоційний настрій тої чи іншої імпрези. Саме завдяки Василю Івановичу ми маємо величезний фотоархів нашого товариства. В. Світальський був делегатом трьох перших Всесвітніх форумів українців у Києві (1992, 1997 та 2001 рр.), на яких представляв українство Зеленого Клину.

Треба зазначити, що саме тут, у Владивостоці, знайшов Василь Іванович і своє особисте щастя, зустрівши свою дружину пані Ядвігу, лікарку за фахом, яка протягом багатьох десятиліть є його вірною супутницею й подругою. І те, що вони разом вже ціле життя, сталося мабуть значною мірою завдяки духовній єдності і порозумінню, які існують між ними, бо пані Ядвіга теж походить з України, з Хмельниччини, і хоч є польського роду, але української культури. Саме це, мабуть, свого часу, звело молодих людей. Пані Ядвіга теж проживши майже півстоліття на Далекому Сході, зберегла чудову українську мову. Багато гостей з України, українців з інших країн та й ми самі завжди знаходили і знаходимо у їхній хаті щиру гостинність і смачний стіл. Щасти вам Боже і многая літа!

Щирим приятелем Василя Світальського став Олександр Олександрович Лозиков, який хоч і живе у місті Хабаровську, останнім часом по-справжньому заприятелював з нашим товариством, знайшовши, мабуть, серед нас дійсних однодумців.

Олександр Олександрович Лозиков – унікальна постать. Достатньо сказати, що він є українським письменником в Росії. А таких, як відомо, не так багато, хоча в Росії найбільша українська діяспора світу. Точніше, їх мабуть можна порахувати по пальцях однієї руки, а може й тих буде забагато…

Він народився напередодні війни, в 1939 році, в родині шахтаря, колишнього будьоновця-конармійця. Батько його був родом з Білорусії, з Могильовської губернії і прізвище його було Лозик (з наголосом на останньому складі). Це вже в Першій Кінній армії Семена Будьонного її русифікували, додавши на закінчення «-ов». Так він став Лозіковим. І хоч батько Олександра Олександровича народився в Білорусі, але він мав все ж українське походження. Його прадід, за сімейними переказами переселився до Білорусі з Полтавщини. Мати ж Олександра Олександровича (у дівоцтві – Вовк) походила з Верхніх Рогачиків на Херсонщині.

Сашко з дитинства виявив неабиякий потяг до літератури, перечитав безліч книжок, знав (і знає) напам’ять море віршів. Він рано почав працювати, чотирнадцяти років поступивши у ремісниче училище, після закінчення якого працював на шахті арматурником, ковалем, горноробочим очисного забою, прохідником. Був засипаний у шахті під час обвалу, знаходився на волосинку від смерти. В 1958-му був покликаний на військову службу на Тихоокеанський флот, де служив корабельним кухарем (коком). В 1962 р., звільнившись зі служби, повернувся додому до Макіївки, знов почав працювати на шахті.

Але Далекий Схід вже полонив його душу і в 1963 році він повертається туди, до міста Комсомольську-на-Амурі Хабаровського краю, де працює ковалем на заводі, водієм у геологів. В 1965 році він повернувся на військову службу. Закінчив Благовіщенську школу офіцерів служби постачання, став лейтенантом, згодом - старшим лейтенантом, служив заступником коменданта з постачання гарнізону міста Совєтская Гавань.

В 1972 році Олександр Лозиков остаточно звільнився зі служби й повернувся до Комсомольська-на-Амурі. Від цього часу починається його творча праця. Він працює кореспондентом багатотиражної газети заводу ім. Ленінського Комсомолу, згодом - редактором заводського радіо. Від 1979 року Олександр Лозиков – літературний працівник міської газети «Дальневосточный Комсомольск».

В 1984 році він переїздить до крайового центра міста Хабаровська, де більше двох років працює кореспондентом крайової газети «Тихоокеанская звезда». За час своєї журналістської праці він об’їздив весь Хабаровський край, досконально вивчив життя та працю промислових робітників, лісорубів, мисливців, геологів, близько познайомився з життям і культурою корінного народу, справжнього господаря цього краю – нанайців, серед яких знайшов багато друзів.

Від 1986 року Олександр Олександрович - старший редактор, згодом завідуючий відділами сільськогосподарчої та громадсько-політичної  літератури Хабаровського книжкового видавництва. В 1993-1995 роках він - директор видавництва Хабаровського медичного інституту, від 1995 року – головний редактор видавництва «Хабаровський край: 1000 лиц», від 1997 року– головний редактор видавництва «Приамурские ведомости».

Потім він знову на деякий час повернувся на журналістську роботу . Працював в газеті «Хабаровский экспресс», в 1999-2006 роках був редактором газети садоводів та городників «Солнышко».

В 1993 р. Олександр Олександрович  створив і очолив приватний видавничий центр «Тонкие лозы», а в 2003 році - літературно-художній журнал «Экумена», редактором якого є по цей час.

І все своє свідоме життя Олександр Олександрович писав. Перший його вірш було надруковано у макіївській газеті ще коли йому було 14 років. З тих пір ним створено багато оповідань, повістей, віршів. Зараз він вже автор більше 30 книжок поезії та прози, що видані, головним чином, у Хабаровську російською та українською мовою та численних публікацій у періодиці та збірках.

Хоч він і прожив майже півстоліття в Росії, але українська мова завжди залишалася для нього рідною, поряд з російською, він завжди писав і українською. Але друкуватися тривалий час міг тільки російською. Українською писав «в стіл», для себе, для душі, бо українською мовою не друкували. І тільки створивши власне приватне видавництво, він зміг видати свої перші книжки українською мовою – збірки віршів «З абетки серця» (2001), «Моя омана» (2001), «Метелик на щоці» (2003).

Побувавши після тривалої перерви в 2003 році на батьківщині – в Донбасі, вже у незалежній Україні, він зазнав культурного шоку, бо не зміг там знайти жодної газети чи книжки українською мовою, які ще були там, хай і у невеликому числі, у совєтський період. Його шокувало те агресивно-нетерпиме, презирливо-вороже ставлення своїх земляків-донбасівців до української мови і взагалі до всього українського. Він, за тисячі кілометрів від батьківщини, п’ятдесят років беріг, плекав рідну мову як дорогоцінний скарб, як найбільшу цінність, а його земляки, жиючи на українській землі, так зневажають її! Влада в рідному місті заборонила зустріч з далекосхідним земляком-письменником у місцевій бібліотеці лише тому, що він там, на Далекому Сході, пише цією «нікому непотрібною», такою ненависною їм українською мовою.

І повернувшись додому, до Хабаровська, він засновує 2004 року у своєму журналі «Экумена» україномовний розділ «Амурська хвиля», де друкує вірші і прозу українських авторів, доля яких пов’язана з Далеким Сходом. Це як наші сучасники, так і ті автори, яких уже нема на світі – першобудівельники Комсомольську, які прибували туди і за «комсомольським покликання», і примусово - як в’язні ГУЛАГу, вислані тощо.

Коли Олександр Олександрович приїхав туди у 60-х роках, він ще застав їх живими, або їхніх знайомих, нащадків. І дбайливо збирав ті скромні зошити, зберігши тим самим сокровенні думки, почування наших співвітчизників-українців, які збудували це місто у глухій тайзі – Комсомольськ. Зустріч у травні 2007 р. з Генеральним консулом України на Далекому Сході Олександром Петровичем Данильченком – істориком за фахом і інтелігентною людиною, справжнім українцем за станом душі, стали поштовхом до того, що Олександр Олександрович почав видавати український журнал «Далекосхідна хвиля», який готується виключно його силами й виходить лише завдяки його ентузіязму. Щоб зрозуміти вагу цієї події, треба згадати чи багато виходить зараз у Росії українських журналів. Один був – «Український огляд» у Москві, який заснував Олександр Руденко-Десняк, але, здається він уже декілька років не виходить. Тож «Далекосхідна хвиля» це, мабуть, єдиний в Росії український журнал.

І ця справа, яку веде Олександр Олександрович Лозиков, зустрічається часто із зневажливим, а то й ворожим ставленням, і не тільки росіян, а часто і «землячків» - хахлів-малоросів, що є значною мірою наслідком тої антиукраїнської істерії, яка постійно нагнітається московськими засобами масової інформації.

Але він, як справжній художник, робить те, чого не може не робити – пише. За останні роки ним видані у Хабаровську ще декілька книжок рідною мовою – «Поетичні твори» (2007), збірка оповідань та нарисів «Чотири бісеняти по темних закутках» (2008), роман, присвячений перебуванню на Далекому Сході Івана Багряного «Роман завдовжки з життя, або шляхами Івана Багряного» (книжка перша, 2008), у якому він досліджує сліди його перебування на півдні Хабаровського краю. В січні уже цього, 2009 р., побачила світ автобіографічна повість «Дванадцять стежинок мого дитинства» та збірка власних віршів і перекладів «Поетичні твори. Ч.2».

Олександр Олександрович багато перекладає з української, російської, білоруської, нанайської на українську та російську. Йому болить душа за долю не тільки його рідної української, а й вимираючої нині нанайської мови – мови корінного населення Амуру. Він близько приятелює з багатьма діячами нанайської культури. У його перекладах на російську та українську побачили світ вірші самобутнього талановитого нанайського поета Георгія Бельди.

Олександр Олександрович – людина молода душею. Паспортний ювілей не відбиває стану його душі. Тож сподіваємось ще на довгу, тривалу співпрацю, сподіваємося, що він і надалі буде радувати нас своїми творами, що ми ще частіше будемо зустрічатися на різних наших заходах. Що українське друковане слово на Зеленому Клині буде жити!

Ось такі наші ювілянти. Зичимо їм обом – Василеві Світальському та Олександру Лозикову міцного козацького здоров’я, творчого натхнення й наснаги у праці на української ниві, для нашої української справи! Многая літа!!!

Василь Світальський з Генеральним консулом України у Владивостоці Олександром Данильченком (2006).

Василь Світальський на Янівському цвинтарі міста Львова біля могили президента ЗУНР Костя Левицького.

Василь Світальський та його земляк журналіст, член президії СКУ Василь Верига з Торонто (2001).

Літератор Олександр Лозиков читає свої вірші.

Олександр Лозиков в національному одязі.

Поет Олександр Лозиков на українському святі.

На світлинах: В'ячеслав Чорномаз. Василь Світальський з Генеральним консулом України у Владивостоці Олександром Данильченком (2006). Василь Світальський на Янівському цвинтарі міста Львова біля могили президента ЗУНР Костя Левицького. Василь Світальський та його земляк журналіст, член президії СКУ Василь Верига з Торонто (2001). Літератор Олександр Лозиков читає свої вірші. Олександр Лозиков в національному одязі. Поет Олександр Лозиков на українському святі.

Вячеслав ЧОРНОМАЗ.

заступник голови Центру української культури «Горлиця».

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додаток:

Вірші Олександра Лозикова

На Амурі України

Легкий подих відчуваю,

У садочку при долині

В Україні спочиваю.

Горобці тріщать на мові

При долині у садочку.

Не нахмурить місяць брови,

Коли я на нього вскочу.

Ой ти, місяцю ясненький,

Добрий коник мій швиденький,

Ти неси мене до неньки,

Від веселки до веселки.

Над донецькими степами,

В небі хмар рожеві плями,

Від макіївських ливарень

Рожевіють в небі хмари.

Смачно плямкає губами

Повнотіла дужа домна,

Легкий вітер ковилами

Ходить весело, як вдома.

* * *

По Амуру хвилю гонить

Вітер лагідний місцевий.

І не сопки вже, а домни

Варять нам куліш крицевий.

Де заграва у півнеба

(Добри фарби у ливарні),

Жовтий місяць – руки  в ребра,

Сміючись сидить на хмарі.

Він сміється, я зітхаю,

А чого - вже й сам не знаю.

Лиш заплющу очі – з хати

Зве додому рідна мати.

* * *

На Далекому Сході весна.

На Далекому Сході

Я проходжу повз тебе в нагоді,

Що мелодія серця ясна.

На Далекому Сході дощі

Лопотять без упину,

Не шукай мене в небі, мерщій,

Я землі не покину.

Я музиками серця озвусь,

Збуджу в памяті літа,

Що дощами тривалими бюсь

В твоє серце тендітне.

Проридала весь травень весна

На Далекому Сході,

Сохнуть в зморшках червлені вуста,

Нидять дзвони мелодій.

Скільки ж можна тривати дощам,

Скільки ж можна тривати,

Бідним птахам в зелених кущах

Не давати співати?

* * *

У Зеленому Клині

На всі голоси

Українських пісень

Заспівали ліси.

Заспівали пташки

Українських пісень,

В жовтих краплях роси

Починаючи день.

Починається день

З українських пісень,

З українських пісень

Починається день.

У Далекому Сході

В світанкові часи

Українських мелодій,

На всі голоси,

Славлять горні масиви,

В легких дзвонах роси,

Українську Росію

В світанкові часи.

України сини,

Та російські брати,

У Зеленому Клині

Чи дійдуть мети?

Починається день

В передзвонах роси,

День співає пісень 

Ще й на всі голоси.

Починається день

З наших братніх пісень,

З наших братніх пісень

Починається день.

Побачити Київ

Олександрові Данильченку

Можливо я чогось не розумію,

Звичайно я в політиці профан,

Але ночами сниться мені Київ,

Щоб я весь день по Київу зітхав.

Раніше мені снилася Макіївка,

Хай не велике місто та святе,

Я в ньому народився, вчився, дихав

Сірковим ароматом, а проте

Сьогодні не Макіївці, а Києву

Я дружню свою руку подаю,

Можливо я чогось не розумію,

Закоханий в Макіївку свою.

Я бачу-  Київ іноді лякає,

Передчуття загрози та біди,

Макіївка від Києва втікає

В моєму сні, втікає, а куди?

Куди вона біжить моя Макіївка,

Де вічний сон знайшли мої батьки,

Де птах дитинства радісно кувікає,

Коли приїду в рідні закутки?

Від сорому прокинусь опівночі,

Бо уві сні по Києву ходив,

Забувши спів Макіївки робочий,

Її закладів неповторний спів.

Коли вже впаду від втоми на долівку,

Коли піде обертом голова,

Молитися я Києву не звикну –

Макіївкою повняться слова.

* * *

Блудний твій син, до тебе плину,

Моя Донеччина свята,

Ти – гідний подих України,

Її усміхнені вуста.

Російськомовна, незрадлива,

Ти, під долонею Москви,

Ще й досі мрієш мати крила,

В житті досягти висоти.

Та не досягнеш, ти забута

Й забита будеш в ті часи,

Коли з свого земного кута

Москві вугілля не даси.

Донеччина, мій краю рідний,

Я блудний син, та не кляну

Тебе за те, що тільки злидні

В своїм минулім спомяну.

Що випроваджуючи сина

В далекий край, ламала крила,

Що під музики чепурні

Не посміхнулася мені.

* * *

Які лани! Які шляхи! А села,

З лелеками на фарблених дахах!

Гойдай мене, життя моє веселе,

Здіймай до хмар на сонячних стовпах.

Не до біди мені, не до осуду

Того, що серцем не порозумів,

Коли навкруг такі вродливі люди,

Такі садки, такий пташиний спів!

Ви чуєте, я йду по Україні!

Які лани! Шляхи! Моя душа

Дзвенить і сяє у державнім гімні,

Така  ж, як Україна, запашна!

* * *

Даруй снагу на все моє життя,

О рідна мово, промінь невгасимий!

Від зради я дійшов до каяття,

Бо завжди був Украйни вірним сином.

Як журналіста брали на живця

Мене не раз, я йшов тоді на згоду,

Але не втратив я свого лиця,

Не сіпався сліпцем на нагороду.

Даруй, щоб надолужити я встиг

Все, що в запалі не сказав, не втілив

В сторінки книг, даруй снагу, щоб крила

Не надламав на свари ласий вік.

* * *

Я поміняв тебе на іншу

Моя Донеччина свята.

Ти не питай мене – навіщо,

Бо не така була мета.

Тобі нелегко угодити

Було у смутні ті часи,

Коли співали твої діти

Пісень на різні голоси.

Коли дрижала з переляку,

Бо так жахалася Москви,

Коли синів вела на плаху,

Чи ти вела їх, чи не ти?

Я вітк подалі від нервових

Твоїх очей, я переміг

І плач батьків, і серця зови,

Коли від рук твоїх утік.

По світу нас снує багато,

Ми не забули, хто ми є,

В серцях завжди лунає святом

Імя невизначне твоє.

Тепер ти незалежна, нене.

Ти закатованих синів

Підняла на своє знамено:

Дивіться, він не обрусів!

Я катувала, я вбивала,

Сувала в пельку кляп йому,

Де кров народу вирувала,

Я все робила по уму.

То ж може й зараз є надія,

Що всі, хто думають не так

Хто ставить шию під сокиру,

Підуть героями в віках.

* * *

Хто тебе буде читати?

Глумливо питає пихатий

Хабаровський інтелігент.

Якщо ти й насправді поет,

Що за нахаба така –

Ламати руського язика?

Що міг я йому сказати?

Що язика ламала моя мати,

Що сестри плакали, коли читали

Про думи Тараса та печалі?

Та й що це за звичка у нього така, -

Ламати українського язика?

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка