Друк
Розділ: Історія

Історія одного самогубства, «харківського краху» і першого в Україні пам'ятника Шевченку

7 травня 1901 року, Варшавський вокзал Петербурга. Пристойно одягнений 66-річний пан із блакитними очима, напівсивими кучерями та скуйовдженою бородою дві години ходить по перону, спускається на рейкову колію, йде по ній. Потяг йому зустрічається лише за кілометр. Машиніст, побачивши людину на рейках, намагається гальмувати. У того, хто потрапив під потяг, відрізані ноги, він помирає за кілька годин у лікарні. Сьогодні йому – промисловцю, банкіру, меценату, мільйонеру, якого люблять називати першим в історії українським олігархом, стоять пам’ятники і в Харкові, і в окупованому Алчевську в Луганській області. 

За радянської влади про Олексія Алчевського намагалися взагалі не згадувати. Мало того, що «буржуй», то ще й відчував підозрілий сентимент до всього українського.

З недавнього часу одна із центральних вулиць Харкова носить ім’я родини Алчевських. Після жовтневого перевороту 1917-го ніхто з дітей Алчевського не емігрував. Його нащадки і сьогодні мешкають у Харкові.

Праправнучка Алчевського − Олена Рофе-Бекетова, директорка благодійного фонду «Харків з тобою», волонтерка групи «Help Army», координаторка #SaveKharkiv захищає історичний центр міста від знищення. Майдан 2013-го та громадянські протести розпочалися для неї саме з архітектури Харкова − забудови історичного центру бог знає чим. Що загалом логічно. Її прадід − Олексій Бекетов, зять Алчевського, знаменитий харківський архітектор.

 

Креслярня Бекетова

Як це − жити в будинку, побудованому прадідом, на вулиці, що виходить до станції метро з його ім’ям. Бачити, як створені твоєю сім’єю історичні будинки ховають під сітку, руйнують.

Ми в будинку архітектора Бекетова. На другому поверсі мешкають його нащадки, а частину першого мало не вкрали.

− Одна з квартир першого поверху була призначена для друга Олексія Бекетова − відомого харківського художника Михайла Пестрикова - розповідає Олена Рофе-Бекетова. - За задумом Бекетова в цій квартирі весь час і жили художники. Після Пестрикова − Микола Самокиш, а вже з кінця 1960-х − харківські художники Іван Селищев і Микола Гноєвой. 

За три місяці після смерті останнього з дітей Гноєвого поряд з будинком я побачила людей, які вивозили речі з його квартири. На моє запитання «що відбувається?» жінка, що керувала діями, показала договір купівлі-продажу цієї квартири − з підписами померлих на момент оформлення договору нащадків Гноєвого.

Я викликала поліцію. Було відкрито кримінальну справу. І виявилося, що махінація з квартирою Гноєвого − одна з декількох організованих кримінальним угрупуванням по місту. Врешті-решт квартиру передали до комунальної власності Харкова.

Піднімаємось на другий поверх у колишню креслярню Бекетова. Він спроєктував для Алчевського банки на головній площі, для його дружини − жіночу недільну школу, для міста − громадську бібліотеку, комерційне училище, гроші на які дав і Алчевський. Сьогодні у колишній креслярні − офіс благодійних фондів «Харків з тобою» и «Родини Алчевських-Бекетових».

Громадська ініціатива #SaveKharkiv розробила проєкт закону щодо збереження культурної спадщини та інструкцію «Що робити, якщо пам’ятку культури знищують». Багато в чому завдяки #SaveKharkiv у міста врешті з’явився історико-архітектурний опорний план. 

Що у Харкова немає цього плану, з’ясувалося під час боротьби з "одороблом"  − 86-метровою колоною з ангелом. Кернесівська міськрада планувала встановити її на головній площі замість скинутого пам’ятника Леніну. Рофе-Бекетова разом із активістами боролася як могла: петиціями, листами до міністра культури, зверненнями до суду, виступами на телебаченні.

Те, що «одоробло» не матеріалізувалося − одна з найзначніших перемог активістів. Зазвичай міська влада перемагає тишком-нишком: найдавніша будівля Харкова − Покровський собор XVII століття, козацьке бароко, переробили в «бароко московське»: покрили позолотою і пофарбували в яскраво-блакитний колір.

− Першою подією, що спонукала мене активно діяти, став початок будівництва храму Московського патріархату на території сучасного скверу Перемоги в листопаді 2013 рокуТоді багато харків’ян вийшло на захист історичного обличчя міста. Та майже одразу почалися події сильніші за впливом на все наше життя.

Йдеться про Майдан, учасницею якого Рофе-Бекетова була.

У 2019-му вона перейшла в публічному спілкуванні на українську.

Зрозуміти цей, як вважали багато хто, «жест» простіше, згадавши історію її сім’ї.

 

Танці з вовками

− Про те, наскільки поважали і любили Алчевського в Харкові його сучасники, можна судити за кількістю людей на фотографіях, зроблених під час похорону Олексія Кириловича. До речі, не дивлячись на самогубство, він був похований, хоча і з самого краю, проте, всередині цвинтарної огорожі, − каже Олена Рофе-Бекетова та показує ці світлини з похорону, що зберігаються у сімейному архіві.

Обставини самогубства Алчевського − досі загадка.

− У родині ніколи не піддавали сумнівам факт самогубства. Інша справа, ми вважаємо, що Олексій Кирилович був доведений до цього, скоріш за все, навмисно.

Чому Варшавський вокзал, якщо потяги у бік Харкова йшли з іншого − Миколаївського? Варшавський − не найближчий до готелю, в якому зупинився Алчевський у Петербурзі. Вдвічі ближче саме Миколаївський.

Чому в передсмертних листах до сина та секретаря, з якими він приїхав із Харкова, нічого немає про причини, лише слова прощання з близькими, яким він своєю смертю принесе горе?

Зрештою, спосіб самогубства. «Як жахливо я кінчаю!» − пише Алчевський у листі. Набагато простіше було б повіситись у готелі, отруїтися, розкрити вени. Але Алчевський обирає саме таку смерть − на рейках.

У Петербург Алчевський приїжджає до всесильного графа Вітте, міністра фінансів, просити державне замовлення для свого Донецько-Юр'ївського заводу. До цього Алчевський, хоч і був знайомий із Вітте, ніколи про держзамовлення не просив, випускав металопрокат для приватників. Але світова економічна криза, яка на початку ХХ століття накрила і Російську імперію, приватників розорила. Про кризу Алчевський попереджав Вітте у доповідній записці та пропонував продавати надлишки товару на експорт. Але Вітте попередження проігнорував.

Втративши замовників, Алчевський на свій страх та ризик завод не закриває, робітників не звільняє, зарплату виплачує, намагається перекрити фінансову діру грошима своїх харківських банків.  Щороку уряд виділяє сто мільйонів рублів для держзамовлень заводам на рейки: залізниці прокладаються на всі кінці імперії. Алчевський сподівається, що Вітте не відмовить його заводу.

Але Вітте відмовляє. І у кредиті − випуску облігацій на 8 мільйонів під заставу підприємств − теж. Не пояснюючи своє рішення. І це ще одна загадка, яку сто років не можуть вирішити. 

Першим спробував розгадати цю загадку Влас Дорошевич, популярний на той час публіцист і фейлетоніст:

«Коли думаю про С. Ю. Вітте, мені завжди згадується індуський бог Вішну…

Якось чудового весняного ранку бог Вішну, під виглядом юнака царевича Крішни, спустився з гір у квітучу долину… Всемогутній! − він втілився відразу в п’ятсот Крішн.

І кожен Крішна протанцював з кожною гарненькою пастушкою, і кожна пастушка була впевнена, що з нею однією танцював бог…

У С. Ю. Вітте завжди була ця божественна схильність. Відразу танцювати з усіма…

Правда, закінчивши танець, С. Ю. Вітте садить своїх дам не на стілець, а побік, біля. Так, що ті ніколи не можуть піднятися.

Він танцює з заповзятливими людьми і танцює з тими, хто їх повинен потім «підняти».

Як підняти? Захлеснути петлю на шию і підвести на повітря…

Він танцював із Алчевським».

Для Алчевського «підіймачі» − московські купці Рябушинські, яким після його смерті дісталися банки харківського мільйонера.

− Як тільки бізнес перейшов до рук Рябушинських, Вітте надав їм кредит на погашення боргів, − каже Олена Рофе-Бекетова.

Інше питання, найцікавіше, чому Вітте вирішив «помножити на нуль» Алчевського.

 

Лагідна українізація

Сьогодні Алчевського називають одним із перших українських олігархів.

− Коли побачила вперше, здивувалася, − каже Олена Рофе-Бекетова. − Адже в сучасному розумінні олігарх − це бізнесмен, який має політичний вплив і намагається використати його зазвичай за допомогою власних медіа для розвитку своєї бізнес-структури. Олексій Кирилович не лише не мав політичного впливу на владу, але й був владою обмежений. Бо фінансував розвиток «українськості» Харкова і східної України.

Олексій Алчевський родом із Сум, які тоді були повітовим містом Харківської губернії. Його батько торгував тканинами, мануфактурою, чаєм, тримав готель.

«У Сумах їм було тісно зі своєю чайною торгівлею, та й покупців було значно менше, − розповідає історик Харкова Андрій Парамонов. − А на той час у Харкові були лише заїжджі купці з чайною торгівлею, своїх − слобожан − не було. От і розгорнули вони чайну справу в Харкові. Самі за чаєм їздили до Китаю, мали своє пакування та назви чаїв, великий склад і великий магазин, і до 1880-х років суттєво потіснили московських купців чайною торгівлею».

Майбутня дружина Алчевського Христина Журавльова публікувалася у ліберальній пресі під псевдонімом Українка. Це був її вибір, не національність. По батькові руська, по матері − із сербсько-румунської родини, онука генерала війни 1812 року Миколи Вуїча, Журавльова народилася на Чернігівщині, виросла у Курську.Інтереси Українки та Алчевського зійшлися. Як і почуття.

«У мене почалося листування з незнайомим мені юнаком; прочитавши мої вірші, він спалахнув тим живим інтересом, який властивий тільки ранній молодості, і написав мені у відповідь чудовий вірш. Наше листування у віршах тривало рік-два, а потім він приїхав до Курська, познайомився зі мною, я вийшла за нього заміж і переїхала до Харкова», − згадувала Христина Журавльова.

Одразу після заміжжя та переїзду до Харкова вона організувала недільну жіночу школу для служниць, швачок, фабричних робітниць, дружин та дочок ремісників. Спочатку школа існувала нелегально в самому будинку Алчевських.

Для Алчевської, яка була не допущена батьком до освіти і вивчилася всьому самостійно за підручниками братів, це було ще й власною історією.

«У кожної людини буває свій пункт божевілля. Моїм пунктом була думка навчити якнайбільше жінок грамоті. Мені здавалося завжди, що чоловіки набагато щасливіші у цьому напрямі», − пояснювала вона.

− Збереглися фотографії, на яких діти Олексія і Христини Алчевських одягнуті в українські традиційні строї, − розповідає Олена Рофе-Бекетова. − Домашні імена були українізовані, наприклад, Анну Олексіївну домашні звали Галя; Григорія Олексійовича − Гриць. 

Всі діти Олексія Кириловича і Христини Данилівни проводили заняття в недільній школі. І хоча формально школа була російськомовною через закони, що панували тоді, родина Алчевських у позашкільний час формувала саме українську атмосферу для своїх учениць.

 

Фінансист і лірик

Алчевський вивчив економіку і фінанси, переріс купецькі масштаби і зайнявся банківською справою. Спочатку він організував у Харкові Товариство взаємного кредиту, потім Торговий та Земельний банки.

Світ тісний: статути цих банків Алчевський писав разом із економістом Іваном Вернадським − батьком майбутнього академіка та першого президента Національної академії наук. Вернадський був захоплений проектами Алчевського: «Глиба, талант, колос, сповнений аналітичного розуму, шляхетності».

Так Алчевський став банкіром і промисловцем, а лірик у ньому, що колись писав вірші, − меценатом. Як писала Христя Алчевська у своїй автобіографії, "всі мамині заходи й школи грошово утримував виключно мій батько (на свій кошт)…"

Про те, що поет у мільйонері не помер, пише дочка Алчевського − Христя: «Тато частенько казав: «Твоя праця ідеалістична й велика, роби так завжди, а моя − проза миттьова». «Проза миттьова» вимагала правил. Олена Рофе-Бекетова розповідає, що правила передавалися потім із покоління до покоління − і так до сьогодні.

− Вони виконуються безперечно. Ось деякі правила Алчевського:

1. Від кого б ви не брали гроші, хоч від батьків, хоч від найближчих друзів, хоч від бізнес-партнерів, завжди треба їх перерахувати, перш ніж покласти в карман (чи куди ще)... Стеж, щоб перерахував гроші й той, кому ти дав їх у руки.

2.Ніколи не залишай свій підпис на порожньому папері.

3. Завжди читай документи, під якими ставиш свій підпис.

Без дотримання ділових правил у ліриків виходить таке:

− Христина Данилівна була дуже захоплена романом Чернишевського «Что делать?», − розповідає Рофе-Бекетова. − Настільки, що вирішила і сама відкрити швацьку майстерню, де працювали б дівчата, «погибающие в нищете и разврате». Але одна з дівчат поступово перебрала всю справу в свої руки, і вже за два роки «швейная» обратилась в обыкновенный модный магазин с девочками-работницами, с мастерицами на жалованье и эксплуатирующей чужой труд хозяйкой».

Банкір та промисловець Алчевський, наскільки це можливо, будував свій бізнес за правилами. Лірик та меценат Алчевський йшов проти правил.

Поставити пам’ятник Тарасу Шевченку у Харкові на той час теж було не за правилами.

 

Пам’ятник у саду

Алчевський мріяв за свої гроші поставити в місті, яке стало для нього рідним, пам’ятник Шевченку. В Україні таких пам’ятників на той момент не було жодного, у світі − один: у казахському Форті-Олександрівському, де Шевченко відбував заслання.

У Харкові в ХІХ столітті з усіх пам’ятників був лише обеліск із двоголовим орлом на честь відвідування міста Катериною II. Це було лобне місце, де зачитувалися укази і відбувалися розправи, тому площа в народі називалася Лобною. Піти на те, щоб першим пам’ятником у місті став монумент опальному українському поетові, міська влада не може. Алчевському відмовляють.

Виготовлений із білого мармуру пам’ятник, замовлений у академіка Володимира Беклемішева за 1000 рублів, на постаменті, де з усіх боків написано «Т. Г. Шевченко», Алчевський ставить на своїй території − біля садиби. Але так, пишуть газети, що він добре «виденъ съ улицы черезъ железную решетку сада».

Пам’ятник стає точкою збирання національної молоді, поетів, студентів. 1900-го у Харкові виникла Революційна українська партія. Її програму під назвою «Самостійна Україна» написав адвокат Алчевських Микола Міхновський.

Столиця Донбасу

На головній вулиці Харкова є величезна пишна будівля розміром з два палаци і великим написом на фронтоні, що спантеличує: «Съѣзд горнопромышленников Юга Россіи». До чого тут Харків до Донбасу та гірничої промисловості?

У будівлі знаходився «Харківський парламент», як його називали у Москві. Створений у Харкові 1877-го власниками шахт Донецького вугільного басейну, він лобіював інтереси регіону. І постійно конкурував, конфліктував з аналогічним з’їздом гірничопромисловців Уралу та Московським Товариством заводчиків та фабрикантів. І часто перемагав у цьому протистоянні. 

У 1900-ті, вже після смерті Алчевського, під час запеклих конфліктів з царським урядом «Харківський парламент» обговорював ідею відокремлення від Росії та створення «Чорноморської республіки» зі столицею в Харкові чи Одесі. Алчевський був одним із найактивніших діячів «cъѣзда», включившись у його роботу як банкір. А з’їзд, у свою чергу, зробив банкіра промисловцем, втягнувши у свою діяльність.

Разом із донецьким землевласником Іловайським Алчевський заснував Олексіївське гірничопромислове товариство (нинішній Торез / Чистякове), Донецько-Юр’ївське металургійне товариство (тепер − Алчевський металургійний комбінат), і наприкінці ХIX століття − разом з бельгійцями − товариство «Русский Провиданс». Зараз це Маріупольський металургійний комбінат.

Статок Алчевського оцінювався в 30 мільйонів рублів, вкладених у акції та виробництво. Дмитро Алчевський говорив про батька: «Він вів дуже скромний спосіб життя, що знав весь Харків. На потреби його великої родини (Олексій, Христина і шестеро їхніх дітей − УП)  витрачалося на рік 12−15 тисяч».  Для порівняння: Микола Рябушинський − один із братів, які після смерті Алчевського «підняли» його бізнес, лише за два місяці швидкоплинного роману з французькою співачкою Фажетт побіднішав на 200 тисяч рублів.  

Світова економічна криза все пустила під укіс. Зустріч з Вітте − спроба схопитися за держзамовлення для Донецько-Юр’ївського заводу на рейки. Алчевський запропонував Вітте ціну нижче, ніж інші заводи. Перед від’їздом Алчевський пожартував: «Поїздки до сановного Петербурга можна порівняти хіба що з літописними поїздками російських князів до Орди, де можуть і грамотою обдарувати, а можуть і голови позбавити».

Алчевський провів у столиці імперії більше тижня, вкладаючи весь свій аналітичний розум у пошуки виходу із безвихідної ситуації. Але Вітте вже остаточно вирішив знищити Алчевського − як представника «Харківського парламенту», «найнахабнішого» і незговірливого. Та й пам’ятник Шевченко мозолив очі. Ймовірно, Алчевський, якщо йому й не сказали про плани Вітте, здогадався сам. Інакше чому він обрав таку незвичайну, наче виклик, смерть: пішов рейками назустріч поїзду. Рейки − прозорий натяк на винуватця майбутнього неминучого руйнування.

Передсмертний лист Алчевського закінчується словами: «Смерть і смерть! Нічого іншого». «Аналітичний розум» нарешті знайшов вихід.

Але Вітте потрібно було не просто розорення Алчевського. Потрібен був гучний процес над «банкрутом-шахраєм» та дискредитація всього З’їзду гірничопромисловців півдня. Криза розорила багатьох промисловців і банкірів, але ніхто з них не наклав на себе руки, і ні над ким не був влаштований такий гучний судовий процес, як посмертний над Алчевським. 

За відсутності головного обвинуваченого судили його банки, їхніх акціонерів та працівників. Інкримінували зловживання − отримання великих кредитів, які банки довели до банкрутства. Суд тривав кілька років, отримав назву «Харківський крах», за ним стежила вся імперія. Коли епохальний процес  загрожував стати судом над тими, хто його влаштував, Вітте змушений був визнати, «що у діях членів правління банків відсутній злочин і що відступлення від статуту банку, вчинені ними, − результат загального нещастя: фінансово-промислової кризи».

Але нещастя спільним не було. Прокурор, його заступник та інші суддівські пішли на підвищення. Промислові підприємства Алчевського взяла під контроль держава, по суті − націоналізувала. До цього маловідоме московське «Товариство мануфактур П. М. Рябушинського з синами» дешево скупило акції банків Алчевського і стартувало у великий бізнес. Вітте став прем’єр-міністром.

1903-го, коли Алчевського посмертно судили, «Харківський парламент» перейменовує залізничну станцію біля Донецько-Юр’ївського заводу на Алчевське. Сьогодні це місто Алчевськ.

 

Вулиця Алчевських

Вулиця Алчевських з’явилася у Харкові 2015-го. 2018-го в Москві з’явилася вулиця братів Рябушинських − тих, що Алчевських розорили. Вік тому «рябушинські» були синонімом хижої, агресивної буржуазії, по-сучасному − олігархата. Після жовтневого перевороту 1917-го усі брати Рябушинські емігрували − хто до Франції, хто до Англії, хто до Італії. З шістьох дітей Алчевських не емігрував ніхто.

Олена Рофе-Бекетова розповідає про те, як склалися їхні долі − історії, гідні роману.

− Іван, «український Карузо», всесвітньо відомий тенор і найзнаменитіший з усіх Алчевських, помер від менінгіту на гастролях у Баку 1917-го року.

Григорій, композитор, педагог-вокаліст, дихальними таблицями якого користуються солісти і співаки в усьому світі досі, помер в 1920 році в Москві в молодому віці.

У 1931-му померли Ганна, дружина Бекетова, і Христя, поетеса, яка написала революційний марш «Гей, на бій!». Христя померла в скрутному становищі − у листі видавництву вона прохала пришвидшити виплату гонорару за двотомник своїх творів. Двотомника так і не видали.

Найдраматичніша з доль дітей Алчевського − у Дмитра.

Опинившись в Криму в 1920 році, Дмитро Алчевський на вимогу влади пішов в комендатуру на реєстрацію. Рідні вмовляли його не йти, але Дмитро побоявся підвести двірника, якому ставилося в обов’язок повідомляти про новоприбулих. З комендатури Дмитро Олексійович додому вже не повернувся; був розстріляний. Сімейна історія розповідає, що на шляху до місця розстрілу Дмитро Олексійович, розв’язавши руки свого сусіда і скинувши його зі скелі, врятував йому життя. 

Христина, донька Дмитра Алчевського, після звістки про розстріл батька більшовиками потрапила в лікарню для душевнохворих. Її розстріляли разом з іншими хворими нацисти, які увійшли до Криму в 1941 році.

Довикошувала велику родину Алчевських та Бекетових Друга світова. Останній із дітей Алчевського − Микола, музикознавець та викладач юридичного інституту, помер від голоду в окупованому Харкові 1942-го.

Олексій Бекетов також помер в окупованому нацистами місті у листопаді 1941 року − після інсульту. 

− Олександра Бекетова, вдова брата архітектора − Миколи Бекетова, який зі трьома їхніми синами загинув на яхті у 1918-му, переїхала з однорічним сином до Москви. Вона знала кілька європейських мов, працювала перекладачкою. Багато хто з нас читав роман "Діти капітана Гранта" Жуля Верна в перекладі саме Олександри Бекетової. 

До Харкова вона приїхала влітку 1941 року ще до захоплення міста німецькими окупантами. А в лютому 1943-го її заарештувала і невдовзі розстріляла окупаційна влада, звинувативши у шпигунстві і співпраці з владою радянською. 

Олександра Бекетова похована в районі Лісопарку в Харкові разом з іншими розстріляними харків’янами. Уже після війни з’ясувалося, що вона допомагала підробляти документи і паспорти, рятуючи євреїв.

Могилу Олексія Алчевського у 1970-ті, коли міський некрополь рівняли зі землею, щоб на його місці розбити Молодіжний парк, не перенесли на інший цвинтар разом із могилами дружини, дітей та Бекетова:

− Яка була офіційна причина для відмови у перепохованні Олексія Алчевського, я не знаю. Тато пояснював це тим, що Ленін у своїх статтях дав негативний відгук про Олексія Кириловича. І цього було досить для харківських чиновників, щоби відмовити в перенесенні могили.

 

Епілог

Коли на початку ХХ століття Алчевських розорили, садибу вони мусили продати. Новий господар наказав прибрати пам’ятник Шевченкові. Нині він у київському Національному музеї Тараса Шевченка.

У 1904-му в Харкові з’явився перший офіційний пам’ятник − Пушкіну, який на той час став одним із символів імперії. Його відкрили на святкування 250-річчя «приєднання Малоросії до Росії».

«Оборона України» Міхновського відразу спробувала його підірвати: «немає пам’ятника Шевченку − не сміє стояти інший пам’ятник». Від вибуху відкололася частина п’єдесталу.

Незабаром обраний до міської думи Міхновський домігся рішення звести у Мироносицькому сквері «обеліск-колону з барельєфом Т. Г. Шевченка та оздобленням в українському стилі». Але його так і не поставили. (Пам’ятник Т.Шевченку роботи М. Манізера висотою 16 м таки був встановлений у Харкові в 1935 р. – «Кобза»)

Сьогодні у Мироносицькому сквері − сквері Перемоги − стоїть пам’ятник Алчевському. На постаменті написано: «Алчевський Олексій Кирилович. Промисловець, банкір, меценат, громадський діяч. Харків’янам від Алчевська на честь 350-річчя Харкова».

«Від себе» Харків пам’ятник Алчевському так і не поставив.

…Юнацькі вірші Алчевського не збереглися, але розповідаючи про правила Алчевських-Бекетових, Олена Рофе-Бекетова пригадує ще одне − скоріше девіз сім’ї:

Це слова Олександра Блока, троюрідного брата бабусі, ми з татом дуже любимо їх згадувати:

«Узнаю тебя, жизнь! Принимаю!

И приветствую звоном щита!

Принимаю тебя, неудача,

И удача, тебе мой привет!..»

Тож, як би не було, життя триває!

Алчевському б сподобалося.

Андрій Краснящих

Джерело: https://www.pravda.com.ua/articles/2021/12/17/7317681/

На світлинах:

1. Олексій Кирилович Алчевський

2. Будинок Бекетових в Харкові. Сучасне фото

3. Олена Рофе-Бекетова: Планую створити в цій історичній квартирі культурний центр «Життя митців»

4. Похорон Олексія Алчевського в Харкові, 1901 рік

5. Олексій і Христина Алчевські − на фото ліворуч

6. На фото праворуч Микола Міхновський (в центрі) біля пам’ятника Шевченку в саду садиби Алчевських

7. Родинний альбом Бекетових. Олексій Алчевський ліворуч зверху

8. Зліва направо: Олена Рофе-Бекетова її чоловік Дмитро Милославський, її батько Федір Рофе-Бекетов; її донька Ірина Рофе-Бекетова