Друк
Розділ: Культура

Людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт

Цією публікацією ми завершуємо цикл «Бесід з Леонтієм Костуром». Звичайно ж, до нього увійшло не все, що зафіксував диктофон журналіста. Повна версія «Бесід» буде викладена в одноіменній книзі, яку читачі зможуть побачити вже до кінця цього року. А поки що до вашої уваги шоста частина циклу, в якій йдеться про особливості творчого стилю художника, його світосприйняття, нове захоплення і долю його робіт.

-Леонтію Феофановичу, ми фактично завершили подорож Вашою біографією – від перших спогадів дитинства до днів сьгоднішніх. Можливо, щось випустили, якісь важливі епізоди?

- Мабуть, варто розповісти, бо багато хто запитує про це,  чому так мало залишилося моїх робіт, зроблених в часи навчання в Ленінграді,  робіт, які тоді дуже  хвалили і навіть сьогодні багато хто вважає достойними зберігатися в музеях.  А пояснення просте:  більшу частину їх знищили…

- Хто і чому?

- Було це так. Коли в Ленінграді мене відрахували з Інституту театру, музики і кіно, відповідно виселили з гуртожитку,   я залишився без житла. Постало питання: куди, хоча б тимчасово, подіти мої роботи. Певний час вони зберігалися у моєї однокурсниці Наталії Іванової. Коли вона з чоловіком поїхала на постійне проживання в США (зараз викладає у Гарвардському університеті), то залишила мої роботи у однієї з наших спільних знайомих.  Не знаю, чи з  комуністичних переконань, чи в намаганні захистити дочку від можливих неприємностей,   батьки тієї дівчини, коли дізналися, що з інституту мене відрахували фактично за погляди, які не співпадали з радянською ідеологією, спалили усі ті 27 робіт в каміні. Батько тримав дочку, щоб вона не заважала їм це робити, а мати кидала малюнки, результат моєї майже річної праці, в камін.  Хоча нічого антирадянського в них не було…

- Ви думали над тим, а що буде з вашими теперішніми роботами після Вас?

- Та над цим я думаю кожного дня, але  не можу дійти до якогось рішення – передати їх державному музею чи залишити своїм дітям. Не знаю…  Думаю і про те, чи залишиться мій музей-майстерня чи його розпродадуть?... Місто Суми – це сіра провінція, тому після моєї смерті нічого хорошого мій музей не чекає …

- У колі художників точаться суперечки щодо Вашого справжнього покликання. А як Ви самі вважаєте, де Ви краще себе реалізували: в живописі, в скульптурі чи в графіці?

- Більшість з тих, хто займаються живописом, говорять, що живопис – це не моє, що моє справжнє покликання – скульптура. Визнають в мене талант, але не на своєму, а на чужому «полі» (сміється). Хоча, я бачу, що їхні професійні зауваження щодо моїх живописних робіт базуються на тому, чому їх вчили в академіях. Але чому всі мають малювати однаково і використовувати одні й ті ж прийоми, керуватися одними правилами?

- Можливо, своїй художній неповторності Ви  і маєте завдячувати тому, що не отримали повноцінної художньої освіти?

- Знаєте, я дуже шкодую, що її не маю, мені це заважає в роботі. Справа не в дипломі, а в професійних знаннях. Якщо хочеш створити щось нове, то ти маєш добре знати те, що відкидаєш, чого позбуваєшся  у пошуках цього нового. Мій стиль  – це стиль, який сформувався, можна сказати, з безвиході, бо мене з усіх художніх учбових закладів виганяли.  Можливо, якесь зерно істини, в тому, що ви кажете, і є. Одеський художник Станіслав Зайцев ( заслужений художник України, головний художник Одеського академічного театру музичної комедії – Ред.), якось мені сказав: «Як би ти вивчився, як інші художники, в інституті чи в академії мистецтв, то і малював би як усі, і загубився б серед них. А так ти знайшов своє».

Скільки людей – стільки і думок. Наприклад, один з колег мого друга Олега Прокопчука (Олег Прокопчук, скульптор, член Національної спілки художників України – Ред.) вважав,  що моє справжнє покликання – скульптура. «Живопис у тебе такий,- говорив він, -  який може малювати будь хто з членів Спілки художників. А от такі скульптури, як у тебе, може створити тільки неземна людина, інопланетянин». А в Харківському художньому музеї, коли там була моя виставка, завідуюча графічним відділом казала: «Ваше справжнє покликання – графіка, шкода, що ви не графік, а скульптор, не тією дорогою ви пішли» (сміється). Один образ може бути найкраще втілений саме в графіці, інший – в живопису, ще якийсь – в глині, тому не я тут вибираю. А що краще виходить – судити глядачам.  

- І все ж, якби Ви мали можливість вдруге прожити своє життя, з чистого аркушу, то на чому б зосередилися б?

- Не знаю. Як би ми могли прожити друге життя, при цьому маючи той досвід, який набули, то багато помилок не зробили би …

- …тих, що зробили. Зробили би  інші.

- Можливо, зробили б інші, нові помилки, але  все ж, якби починали новий відлік другого життя з набутого досвіду, то не повторили б попередні помилки і уникнули нових. Але ж так не буває. Поки що нам дано тільки одне життя. У своєму другому житті я багато чого зробив би. Є дуже багато задумок, багато всяких планів, не якихось фантастичних, а реальних, які б можна було б років за десять втілити і в цьому житті.  Щось відродити, щось зробити монументальне, величне. Але для цього треба, мабуть, переїжджати в іншу країну, бо в Україні сьогодні неможливо зробити те, що хочеш, тому що немає в суспільстві потреби у повноцінному духовному житті.

- Чи не думали Ви про спадщину у формі «школи Костура» , продовження життя стилю «костуризм» в роботах молодих художників, можливих Ваших послідовників?

- Спадкоємці «костуризму»? Ми маємо негативний досвід Рембрандта, в нього були учні, яких він багато чому навчив. Але видатними художниками вони не стали, хоча по майстерності і досягли рівня Рембрандта. Є такі художники-педагоги від Бога, талант яких полягає саме у вмінні  відкривати  індивідуальність учня. Наприклад, знаменитий Павло Чистяков, учнями якого були Рєпін, Суріков, Врубель, Васнєцов, Сєров  і багато інших художників, які пізніше стали дуже відомими.  Отож, якщо в загальному плані говорити про «школу»,  чому і у кого вчитися, то це  питання неоднозначне.

Щодо можливої «школи Костура», то я не можу дати ґрунтовних професійних знань, бо сам непрофесійний художник і сам все життя учуся. Я можу тільки поділитися набутим досвідом, в першу чергу, щодо кераміки. Але для цього, по-перше, потрібні гроші, по-друге, вже пізно мені починати таку школу, а по-третє, хто буде до неї ходити? У Сумах не знайдеться стільки учнів, щоб відкрити ту ж школу кераміки. Це нереально. Тому говорити про якусь спадкоємність мого стилю немає сенсу.

- Останнім часом Ви творчо працюєте разом з сумським підприємством по виробництву клінкерної цегли  «Керамейя». Як склалося ваше партнерство і над чим саме там «чаклуєте»?

- Знайомству з підприємством  «Керамейя» і його директором Іваном Телющенком  маю завдячувати архітектору Володимиру Бикову. Він привів мене туди, бо побачив мій потенціал в монументальному мистецтві, а колектив заводу – творчі люди, які  не задовольняються продукцією, яку випускають, і постійно шукають щось нове. Тому ми швидко знайшли спільну мову, вони забезпечили мене матеріалами, виділили на заводі приміщення під майстерню, і зараз ми створили, я вважаю,  абсолютно  новий вид монументального мистецтва.

Якщо коротко, то я роблю ескіз майбутньої художньої роботи і  розбиваю його на певну кількість однакових фрагментів-прямокутників. Кожний прямокутник відповідає формі і розмірам цеглини. На сирих цеглинах вирізаю і розфарбовую фрагменти малюнку,  і після цього цеглини потрапляють в піч на випалювання. Готові цеглини-фрагменти за ескізом складаються знов в цілісну «картину». Одна з стін нового будинку, таким чином, може бути складена з цих цеглин, що робить навіть типову будівлю оригінальною, а господар може похвалитися, що має авторську роботу, причому практично вічну, бо вона не потребує захисту від руйнування, вицвітання або вологості.  І це можна використовувати не тільки в приватному будівництві, а й в містобудуванні, роблячи село чи місто таким, що має свій неповторний, причому, якщо це «моя» цегла,  саме український стиль.  Особливо якщо поєднати це з розташуванням у скверах чи парках зроблених в тому ж авторському стилі малих архітектурних форм або скульптур монументального мистецтва.

- Вже є взірці використання такого, винайденого Вами нового виду мистецтва?

- Поки що ні, хоча деякі прогресивні мери цим вже зацікавилися. Хто саме називати не буду, щоб не наврочити. Звичайно, логічно було б, якби цей новий вид першим з’явився у Сумах, бо тут, по-перше,  і художник, і виробник «під рукою», а по-друге,  як ми вже говорили, місто не має власного стилю. А кожне місто повинно мати свій стиль, який відрізняє його від інших, і під цей стиль повинні працювати архітектори. Це однозначно.  На практиці ж маємо таки у Сумах свій «стиль»,  але дуже сумбурний:  хто що хоче, те і робить, перетворюючи місто на поселення. Гарним прикладом можуть  бути міста Прибалтики, де збережено історичний, національний стиль, з яким узгоджені нові будівлі. Тому там приємно бувати, тому туди їдуть туристи.

А у нас  як виходить? Припустимо, вирішив мер встановити нову скульптуру, і це його ідея, а не ідея скульпторів. Скульптор повинен тільки втілити чужу ідею в життя. І виходить, що скульптор не творча вільна людина, а раб фантазій чиновників. А має бути все навпаки. Комісія міськради має прийти до майстерні скульптора, подивитися його роботи і сказати, що якусь з цих робіт їм хотілося б встановити на площі чи в сквері. Що ми маємо у Сумах? Пам’ятник цукру? А що він означає? Що цукру немає, є тільки пам’ятник цукру? Абсурд.

Володимир Биков, Заслужений архітектор України, лауреат Державних премій України в галузі архітектури і містобудування: «Леонтія Костура порівнюють з Піросмані (Ніко Піросмані, всесвітньо відомий грузинський художник-самоучка – Ред.), і я вже казав: «А навіщо  порівнювати? В Грузії є Піросмані, визнаний в останні роки його життя, а у нас, в Україні, є Костур, теж визнаний, але не реалізований в позиціях людина мистецтва. Йому нічого не потрібно, він просто творить собі і вдень, і вночі, бо це такий його спосіб існування.  Але завтра ми прокинемося і спитаємо: «А чому робіт Костура немає в нашому місті?»

Я спочатку сприймав Леонтія Костура виключно як живописця, але він багатоплановий у своїй творчості, тому, коли познайомився ще і з його скульптурними роботами, то побачив в них елементи містобудування, рішення скульптури через простір. Кожна з його скульптур існує не сама по собі і не сама в собі. Вона  не для музею, в сенсі того, що не повинна, як в музеї, стояти на тумбі, збоку підсвічуватися, а за нею – стіна. Вона не для  того, щоб ми прийшли, подивилися, захоплено поохали і пішли чи купили її для прикрашення свого будинку. Динаміка скульптур Костура передбачає їхнє існування на відкритій місцевості, в просторі міста. Для мене, з позиції архітектора, це – художник міста, простору.

Цікаво, що простір виражений в його роботах не тільки через геометрію форм, через отвори, завдяки яким скульптура «дихає». У нього простір це все-таки ще й філософія. Коли за будь-яку його роботу починаєш «чіплятися», то практично ти спілкуєшся з філософом цього буття, цього часу, з його оцінкою того, що він бачив, пережив, передбачає. І це дуже важливо для міста Суми. Я буду багато разів повторювати і повторювати, що сьогоднішня влада, котра реально могла би задіяти Костура для наповнення міського простору його унікальними роботами, зосереджена на якихось флеш-мобах,  арт-«іграшках» і т.п.  А не треба нічого придумувати, потрібно просто дати йому можливість реалізуватися.

Ось чому, коли  зустрівся з Іваном Федоровичем Телющенком, директором «Керамейі», то  запропонував йому допомогти Костуру з глиною, з піччю для випалювання скульптур. А оскільки Іван Федорович теж людина філософського складу, любить мистецтво через своє підприємство, через камінь, через роботу з глиною, то вони з Костуром, можна сказати, знайшли один одного. І зараз ми бачимо, що Леонтій Костур вже не просто скульптор, а один з небагатьох, хто використовує сучасні світові технології, тому що «Керамейя» - це лідер світових технологій на пострадянському просторі. Я не дуже обізнаний в цегляних, клінкерних  технологіях, але впевнений, що завтра ми будемо говорити  про сумську «Керамейю» як говорять  про Мейссенський завод (Meissen – найстаріша в Європі  і найвідоміша в світі фарфорова мануфактура – Ред.). Він  славиться не тільки своїм посудом, а ще й тим, що там працює художник, який робить унікальні фарфорові статуетки, брошки і т.п., і це одна з «фішек» цього підприємства. А Костур, окрім того, що вже «запатентував» в мистецтві свої «костуризми»,  через «Керамейю», через шамот (випалена глина – Ред.)  відкрив новий напрямок в мистецтві, який буде неодмінно оцінений».

- Поговоримо тепер про те,  а як же оцінюють Ваші роботи, Леонтію Феофановичу, мистецтвознавці , що пишуть про них.

Надія Юрченко, директорка Сумського художнього музею імені Н.Онацького: «Велику кількість теракотової пластики [Леонтія Костура] можна поєднати  в один мистецький витвір, який уособлює  в собі глобальні духовні, природні та надприродні явища. Ці твори об’єднані не лише розмірами, але й тим, що в основі цих зображень містяться чоловіче та жіноче начала, які разом складають своєрідне філософське коло… Завдяки концептуальній схемі  зображення розуміються і багатопроменевий хрест-сонце, і чотири пори року, і чотири найбільш сонячні свята,  починаючи від Різдвяного циклу до свята врожаю… що відповідають кожній з чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення). Маленькі ліплені фігурки  за своїм змістом нагадують  язичницькі символи на кшталт  «золотого плугу» скіфів за часів бога Сварога, знаком якого була Сварога (священний вогонь – Ред.), що означає вхід у небо з одно чи двоголовими істотами…»

У буклеті, випущеному до Вашої виставки  2009 року в Сумській муніципальній галереї «Арт-хай Леонтія Костура» читаємо:  «Леонтій Костур, поєднавши своє життя з шамотом, глиною, відобразив ними  «клопоти» власної долі й піднявся  до рівня національних форм свідомості». І там  же  цитується відгук про Ваші роботи видатного  українського мистецтвознавця Олександра Федорука в статті для  журналіу «Х»: «Серія «Голодомор», цикли про лад української кераміки від прасивого Трипілля – це метафоричне бачення, на думку О.Федорука, того вічного, найсвятішого, що втілювалося численними сповідниками  Чистого в мистецтві». Отже, говорячи про Ваші скульптурні роботи, Федорук та інші співвідносять їх з керамікою Трипільської культури, інші з кіммерійцями, дехто з мистецтвом скіфів. А самі Ви, Леонтію Феофановичу, що про це думаєте?

- До  Сум свого часу приїздив відомий спеціаліст з трипільської культури і мене запросили на його лекцію. Після неї я  показав йому фотографії своїх  робіт. «В них, - кажу, - знаходять схожість з керамікою трипільської культури. А як Ви думаєте?». Він подивився і говорить: «Ні, це – не трипільська культура» - «А що тоді?» - «Це – кіммерійська культура». Я пам’ятаю одну розповідь на радіо  ще у радянські часи, в якій  Жмеринку, райцентр на Вінниччині, звідки я родом,  називали столицею кіммерійської культури. Я знаю, що у селі Буша, також на Вінниччині, на городах знаходили артефакти трипільської культури. Де на тих землях  закінчувалася кіммерійська культура, де починалася трипільська, чим вони відрізняються, я в цьому не тямлю. Тому і не можу з цього приводу нічого вам відповісти.

Справа в тім, що мої твори народжуються інтуїтивно, спонтанно.  Я, як вже ви знаєте,  не одержав спеціальної художньої освіти, тому не знаю, як потрібно малювати або ліпити так «професійно», щоб те, що я хочу сказати, було зрозуміло. Через це вимушений спиратися лише на власну інтуїцію. Можливо, мої «нецивілізовані» в цьому відношенні, «архаїчні» художні знання і навички, уявлення про мистецтво співпали з тими, які були у наших пращурів. Я цього не знаю, це з сторони видніше. Але одне можу сказати: первісні твори мистецтва  мені дуже близькі , дуже  до душі.  Якщо порівнювати сучасне мистецтво з цим первісним мистецтвом , яке називають ще «примітивним», то я бачу,  що в ті твори люди вкладали всю душу. В них є і думки, і образ,  і мистецька культура. Вони не просто так малювали, ліпили,  а це було пов’язано з їхнім духовним світом,  який обіймав і Землю, і  Небо, і Космос.  Це була форма пізнання Всесвіту і себе у Всесвіті. Те ж саме можна сказати і про середньовічні часи, коли мистецтво нерозривно було пов’язане з релігією,  про тогочасні ікони і фрески.  Через це те мистецтво  набагато художньо потужніше і глибше, ніж сучасне, і термін «примітивне» стосовно до нього несправедливий.    Я вже тільки зараз зрозумів,  що саме первісне мистецтво мені найближче по моєму духу,  і зовсім необов’язково, щоб це було мистецтво  кіммерійське чи трипільське. Втім, це не означає, що я не сприймаю сучасне мистецтво. Мені не чужі імпресіоністи, художники Відродження…

- Я теж не фахівець з древнього мистецтва, але якщо просто на око порівняти Ваші твори з кіммерійськими і трипільськими артефактами, то не бачу, що в них від кіммерійців. А от схожість з трипільським мистецтвом помітна сильна: та ж узагальненість образу, сучкувата ломана лінія, тяжіння до використання  геометричних форм і символів: трикутник, коло,  хрест, спіраль, знак безкінечності. Я вже не кажу про злиття ваших керамічних фігур в одне ціле, схоже з унікальними біноклеподібними трипільськими сосудами.  Але у Вас і віра трипільська. Як кажуть історики, головним постулатом вірувань трипільців було: «Вірую у те, що бачу». У зв’язку з цим пригадав  Ваше інтерв’ю журналу «Opex» №3 за 2006 рік, в якому  Ви говорите, що кожна  людина має звітувати за своє життя,  і Ви особисто звітуєте перед Сонцем. Далі пояснюєте, чому саме перед Сонцем:

 «Потому что я, как бы, в Иисуса Христа не верю, что он бог. Я уверен, что от Солнца зависит мое состояние: и душевное, и физическое. А остальные все веры – это маленькие такие сюжеты из нашего большого солнечного мира. Даже тьма – это обратная сторона Солнца. Но я, как бы, и не верующий, но для меня бог – это Солнце. Хотя Солнце можно примитивно воспринимать как круг на небе, а можно – как источник жизни, собственно, так оно и есть. Это не обязательно вера: поклоняться или молиться, надо просто понимать. Все творчество и вся вера идет от Солнца, ведь Солнце – это жизнь». Як сталося, що Ви виросли не те, щоб атеїстом, скоріше,  язичником?

- В школі мене примушували вірити у  радянських «богів» - Сталіна і  Леніна,  мати ж - в Ісуса Христа. А оскільки я ще з дитинства внутрішньо противився будь-якому нав’язуванню мені будь-яких вірувань в те, що не можу «помацати» своїми руками, то так воно і вийшло.

Був такий період в моєму новгородському житті,  коли протягом п’яти років я розписував церкви і в Росії, і в Україні, але  кожного разу попереджав батюшок, що я людина невіруюча. Пам’ятаю, разом із художниками з Ленінграду, розписували церкву у Слободі Шаргородській. Ми  працюємо, заходить голова сільради, жінка, з церковним старостою і батюшкою. Батюшка їй усе показує, знайомить з нами. «От у нас працюють художники з Ленінраду, і навіть невіруючі є серед них», - каже і показує на мене. Голова сільради тоді запитує: «А як так , що ви, невіруючий, а працюєте на церкву?»  –  «А як так ви, - відповідаю,- голова сільради, комуністка, а хрестили дочку в цій церкві?» І вона вискочила, як ошпарена (сміється).

Якщо говорити більш серйозно на цю тему, то ніхто нічого не знає: є Бог чи немає Бога, і  що то за Бог, і як він виглядає.  Так як описують його в різних релігіях, то все неправда, ці боги  – архетипи людини, яка закодована на такий результат своїх  уявлень. Людина придумує в любому випадку богів  собі подібних.  З історії релігії ми знаємо як вона розвивалася від примітивних  до більш складних уявлень про те, хто керує Світом, причому ці уявлення  ускладнювалися паралельно з наукою і наукою в тому числі пояснювалися. Ніхто не може сказати, хто задумав і створив цей «божественний Всесвіт».  Якщо Бог і є, то ми дуже мало живемо щоб його пізнати. Якби ми жили 100 000 років, а не 70-90, як зараз, то ми,  може, приблизно на 20% і  наблизилися б до цього. Я розумію, що у світі відбуваються запрограмовані якоюсь силою якісь процеси, як у надпотужному комп’ютері, що ми самі запрограмовані на певний життєвий цикл. Але хто всім цим керує, цим «комп’ютером»? Ми не знаємо, ми цього «програміста» не бачимо і ніколи не побачимо.  А наша віра?  Ми сьогодні віримо в одне, завтра - в інше,  в залежності від того як розвивається наша індивідуальна «програма». Але нам дано пізнання духовності,  і воно  залежить від самої людини. Це - її вільний вибір: пізнавати чи бездумно жити, як більшість, несвідомо,  за колективною «програмою». На мою думку,  сенс життя, мабуть, в тому, щоб все-таки пізнавати  духовний світ , передавати пізнане іншим, в результаті чого багато різних  «персональних комп’ютерів» з’єднуються  і створюють загальну «комп’ютерну мережу»: пам'ять народу, нації. Це таке моє, звичайно, не наукове, а скоріш, художнє,  поняття віри.

- А Ви вірите в життя після смерті?

- Ні, не вірю і не хотів би жити після смерті, якщо навіть таке життя існувало би. Чому? Я в цьому житті «нажився» всяких неприємностей і  тільки в кінці якийсь просвіт, ніби, появився. А тож все до цього – то голод, то грошей немає, то хвороба, то війна [на Донбасі]… Мені вистачає мого земного життя. Я хотів би, щоб його зовсім не було і після смерті. Щоб помер, і на цьому все закінчилося. І нікому не віддавати свою душу, тому що душа -  це  «умовна одиниця», і вона повинна померти разом з тілом.

-  Багато ваших скульптурних фігур мають круглий або квадратний наскрізний отвір. Це трактують по різному:  як звязок людини із духом, як центр життєвого кола, в якому вимушена крутиться людина, її духовне «закріпачення». А що для Вас значать ці «дірки»?  

- Це питання одночасно і просте,  і складне. Справа в тому, що ці  отвори можуть мати різні функції і різне призначення. В одному випадку це робиться в кераміці для того,  щоб краще висушити і випалити роботу, щоб вогонь проникав в її середину.  Але у мене отвори мають крім цього ще й інше призначення. Це може виражати і внутрішню  порожнечу людини, і бути просто  центром композиції, який «зв’язує» і тримає вкупі всі частини роботи. Або виконувати ту ж функцію, яку виконує  крапка в реченні. Все залежить від того, що прагне відобразити художник. Знаменитий Архипенко (Олександр Архипенко – українсько-американський скульптор, основоположник кубізму в скульптурі -  Ред.) часто використовував отвори в своїх роботах, бо вважав,  що не тільки форма, а і порожнеча теж має свою естетичну цінність. Але цей прийом з часом став у нього «законсервованим», його «візитною карткою», не завжди доречною, тому такі його роботи сприймаються як чисто формалістичні. Я намагаюся такого уникнути. Стиль – це світогляд, а не набір прийомів.

- Чому багато Ваших робіт не мають назв?

- Тому, що художній образ неможливо назвати або описати словами. Навіть в літературі він, хоч і створений за допомогою слів,  простирається далі них, за рамки тексту. Хіба зміст роману «Війна і мир» обмежується його назвою? Він не тільки про війну 1812 року, а про сенс буття людини і всього людства. Що ж говорити про образотворче  мистецтво, яке «пишеться» не словами, а формами, лініями, кольором?  Назва художньої роботи вказує нам лише на одну з граней образу, закриваючи інші. Тоді глядач каже: «Дякую, я зрозумів про що це» і нічого іншого вже не бачить. Навіть, коли поштовхом до написання  картини є історична чи якась сучасна подія  (Голодомор, наприклад, Майдан чи війна на Донбасі),  створений художником образ має містити більш широкий зміст, ніж  сама подія. Тобто ця подія має бути подана у більш широкому контексті і часу, і думок. До того ж, у  літератури своя мова, у  музики -  своя, у живопису і скульптури – своя. Але мало хто з глядачів це розуміє і вміє читати мову образотворчого мистецтва. Тому іноді так дратують запитання: «А що ви хотіли сказати своєю картиною?»

- У Книзі буття сказано: «Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий…». Мені здається, що ці слова можна тлумачити так: оскільки Бог – Творець, то і людину він створив «на Свій образ», в першу чергу, саме як творця. Коли Ви ліпити з глини свої «небо і землю, худобу, звірину і всяку пташину крилату,  і  людину», у Вас не виникає відчуття, що в ці хвилини Ви подібні  Вищому Творцю?

- В одному з інтерв’ю я сказав: «Бог створив окремо людину і окремо гусака, а я  – «Людину-гусака» (сміється). Якщо ти не відчуваєш себе творцем, то, мабуть, нема чого і займатися творчістю. Мистецтво, як і релігія, теж самообман, але воно надає сенс життю. Це – приємний і, я б сказав, корисний  самообман…

Розпитував Олександр Гвоздик

Попередні 1-5 частини «Бесід з Леонтієм Костуром» див. на:

http://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html

http://kobza.com.ua/kultura/6131-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy-2.html

http://kobza.com.ua/kultura/6151-besidy-z-leontiiem-kosturom-chastyna-tretia.html

http://kobza.com.ua/kultura/6168-besidy-z-leontiiem-kosturom-chastyna-chetverta.html

http://kobza.com.ua/kultura/6185-besidy-z-leontiiem-kosturom-chastyna-p-iata.html

На світлинах:

1. Леонтій Феофанович Костур  (фото Павла Жука)

2. Геометрія трипільських артефактів

3. Л. Костур.  Без назви

4. Двостатевий трипільський бик, бог родючості

5. Двостатева істота в роботах Леонтія Костура

6. В цеху заводу «Керамейя»

7. Так виглядає поддон з цегляною картиною

8. Ще одна цегляна картина з традиційними для художника міфічними істотами

9. Творчо-технологічний процесс. В цеху «Керамейї»

10.  Приклад розташування монументальної скульптури Костура на відкритому просторі

11. З людиною-гусаком,  одним з найлюбленіших своїх персонажів

12. Чи буде майбутнє у музею-майстерні Леонтія Костура?