Поезія війни

Вірш Віолетти Кравченко про любов українців до своєї землі та людські стосунки під час війни

Затишок

"Треба їхати! Чуєш? Треба!
Вже сусідський будинок згорів.
Тут щоденно летить хтось у небо,
Я прорвався до вас - ледь зумів...

Мамо, чуєш? Збирай свої речі,
Найважливіше тільки збирай.
Ось рюкзак. Я закину на плечі -
Бери тата і дім залишай!"

Мати мовчки стояла й дивилась,
На будинок, де пам'ять жила:
В цьому домі вона народилась,
Тут до школи із братом пішла.

Білі вікна, де вчила уроки,
На колінах стояла в кутку.
Дім батьків пам'ятає ще кроки
І їх смерть - мирну, але гірку...

З чоловіком вони одружились,
У будинку й весілля було.
Діточки їхні тут народились,
Щастя справжнє - воно тут жило.

Куди їхати? Що можна взяти?
Де не глянь - тут до всього любов!
Мати плакала посеред хати,
Поки батько знадвору прийшов.

Обійняв посивілу дружину,
Що й до чого - умить зрозумів
І сказав: "Тобі час уже, сину,
Дякую, що навідав батьків!

Ти рятуйся! У тебе дружина,
А ще трійко маленьких дітей"
Обійняв на прощання він сина
І провів... Аж до самих дверей...

"Сину, їдь! І на нас не гнівися -
Ми корінням вже тут приросли.
Ти за нас краще Богу молися -
Він почує молитви згори.

Як судилося - будемо жити!
А як смерть - то на рідній землі!
Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!
Пам'ятай, тут коріння твоє!"

Хлопець знав, що не варто перечить,
Обійняв і промовив: "Люблю!.."
Опустив від безсилля син плечі
І вмостився в автівку свою.

Батько плакав та мовчки дивився,
Як машина втікала з села.
Поки слід вдалині не згубився
І сирена ще не загула.

Почовгикав старенький до хати,
Доторкнувся до жінки чолом -
"Чи то жити, чи то помирати,
Та радію - з тобою разом!

Нам не треба уже закордону,
Хоч відкрито шляхи у світи.
Будем вдома тримать оборону!
Ворог змушений буде втекти!"
Віолетта Кравченко

На світлинах: