Заступник голови Державного комітету у справах національностей та релігій, кандидат історичних наук, доцент Андрій Попок.Коментарі до заяв представників Міністерства закордонних справ України 

Нашого — асимільованого — цвіту по всьому світу. Це істина, яка гірчить. Уміємо ми розчинитися до гіркоти в нових умовах життя... До речі, зберегти українськість у Канаді та Америці значно легше, ніж у пострадянських країнах. До того ж автономні республіки Росії створюють для українців більше умов для навчання рідною мовою та розвою культури, ніж Москва.

— Відкрити українську школу в Москві поки що нереально, — каже радник із питань культури Посольства Російської Федерації в Україні Андрій Гасюк, — просто у класи не набирається достатня кількість дітей. Проте в нас у Росії є 12 українських шкіл — 9 у Башкортостані, по одній у Бєлгороді, Новому Уренгої та Нижньовартівську. В Уфі діє філіал Московського державного відкритого педагогічного університету імені М.Шолохова. Слід зазначити, що ті українські емігранти, котрі виїхали до США та Канади, з більшим трепетом ставляться до своєї національної ідентичності. Я вважаю, що в Росії панує основна, ще «радянська» тенденція — асиміляція. Так, на час перепису 1989 року в Росії жило 4,3 мільйона українців, а у 2002 році — вже 2,94 мільйона. Тут прозирає тенденція зросійщення етнічних українців.

Наші у Росії, або На кому кепка горить?

Міністерство закордонних справ України у своїй довідці запевняє, що українці в Росії та Казахстані живуть активним життям. Воно ж визнає, що, за неофіційними даними, в Російській Федерації живуть понад 10 мільйонів українців. У регіонах РФ діють понад 100 українських громадських організацій, більшість яких входить до складу двох федеральних національно-культурних об’єднань — Федеральної національно-культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії. Міністерство подає список найактивніших громадських організацій, — тут тішить широкий «ареал» українства: Регіональне громадське об’єднання «Українці Москви», Національно-культурний центр українців Башкортостану «Кобзар», Національно-культурна автономія українців Тюменської області «Єдина родина», Нижньокамська національно-культурна автономія «Українське товариство «Вербиченька», Карельська республіканська громадська організація «Товариство української культури «Калина», Воркутинська громадська організація «Україна».

Як з’ясувалося, українська мова та деякі українознавчі предмети вивчаються у базовому шкільному плані в декількох школах Москви, Республіки Башкортостан, Томська і Самари. У Московському лінгвістичному ліцеї №1555, Заозерній школі №16 м. Томська, середній школі №132 м. Самари українська мова вивчається як предмет. У селі Золотоношка Республіки Башкортостан працює єдиний у Росії комплекс «дитячий садок—школа», де всі діти (близько 70 осіб) вивчають українську мову. Українська мова (так зване «кубанскоє наречіє») та історія козацтва викладаються у Краснодарській крайовій дитячій експериментальній школі народного мистецтва. Існує кілька недільних шкіл при освітніх установах та українських товариствах Москви, Башкортостану, Татарстану, Ханти-Мансійського автономного округу, Камчатської та Томської областей. У низці вищих навчальних закладів Росії — МДУ імені Ломоносова, Московському державному лінгвістичному університеті, Московському державному інституті міжнародних відносин МЗС РФ, Дипломатичній академії МЗС РФ, Воронезькому, Красноярському університетах, Томському державному педагогічному університеті, Уфимській філії Московського державного відкритого педагогічного університету — предмети україністики вивчаються у складі блоку слов’янської філології.

Українські культурні центри також розкидані по всій країні — Москва, Сургут, Лазаревське (м. Сочі), Оренбург. Вони фінансуються і з держбюджету України, і з місцевих бюджетів, і коштом громади. І, звісно, гріх не згадати аматорських фольклорних колективів, які діють при більшості національно-культурних товариств. Тобто мирний український народ відповідає співаночками й танцями на закиди місцевих «понаїхали тут, хохли». На цьому слід наголосити особливо: в усіх країнах світу українці відзначаються саме толерантністю і намаганням зберегти власну культуру.

І про свою найбільшу ваду — незгуртованість, — українська діаспора в Росії чудово знає. До речі, заробітчани не відвідують культурних заходів «місцевих» українських організацій. «Чи є майбутнє української діаспори в Росії?» — таке питання ставить у своїй статті на українському правозахисному сайті «Кобза» (Москва) Андрій Окара. Він пише: «На початку 1990 років діаспорне життя вирувало, а тепер — перетворилося на болото. Українська діаспора має всі ті вади, що й материнська Україна, — це дуже низька здатність до солідаризації. А майбутнє в української діаспори Росії є лише у тому разі, якщо вона самоорганізується як, перш за все, спільнота молодих, енергійних, успішних людей, зорієнтованих на взаємну підтримку та взаємну допомогу».

«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»

Те, що асиміляція, русифікація вражають українців за російським кордоном, — незаперечний факт. Але можна з упевненістю сказати, що сучасна Україна вже повністю вийшла з-під впливу колишнього «старшого брата».

Звернімося до сфери культури і освіти. За даними Книжкової палати, станом на 15 червня 2009 року українською мовою в країні було видано 6457 книжок накладом 11170 тисяч примірників, а російською — 2460 книжок накладом 8341,2 тисячі примірників. За даними Міністерства юстиції, на сьогодні в Україні зареєстровано 25933 україномовних, 3659 російськомовних та 17690 україно-російськомовних газет та журналів. У передплатному каталозі «Роспечати» за 2008 рік пропонуються до передплати 125 українських газет та журналів (переважно наукові часописи),— і це, на мою думку, гідне тло для російської преси, чий реєстр становить аж 150 сторінок у каталозі видань зарубіжних країн у другому півріччі 2009 року.

За даними Міністерства освіти і науки, у нас простежується тенденція до зменшення кількості навчальних закладів із російською мовою навчання. Цьому сприяють і наша незалежність, і утвердження державного статусу української мови, і самосвідомість українців.

У 2008/2009 навчальному році в Україні функціонувало 20045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4 438383 учні. У тому числі 1199 загальноосвітніх навчальних закладів — із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403719 учнів, та 1628 шкіл — із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368594 учні). Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською). Загалом, у загальноосвітніх навчальних закладах України російською мовою навчаються 779423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1292518 учнів, а як факультатив або в гуртках — 165544 учні.

Таким чином, кількість російських шкіл в Україні становить 5,9% від загальної їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 році їх було 3364, що становило 15,9% від загальної кількості).

В Україні функціонує 919 державних професійно-технічних закладів. У 35 закладах викладання всіх предметів проводиться російською мовою. Кількість учнів, які навчаються російською мовою, ста­новить 51,4 тисячі осіб, або 12,5% від загальної кількості учнів. Усі предмети викладаються російською мовою в Автономній Республіці Крим — у 29 професійно-технічних навчальних закладах, а в Севастополі — у 6 таких закладах. Частково російською мовою викладаються предмети в деяких закладах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Лу­анської, Одеської, Харківської областей.

Вищі навчальні заклади, які пропонують здобуття освіти російською мовою, розміщуються в основному в Луганську, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та в Автономній Республіці Крим. У 2008/2009 році кількість студентів закладів першого-другого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 45907 (для порівняння: у 1999/2000 році їх було 123560), а кількість студентів закладів третього-четвертого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 280767 (для порівняння, у 1999/2000 році їх було 395605). Тобто в нинішньому навчальному році російською мовою навчалося всього 326674 студенти. Один із варіантів їх працевлаштування — педагогіка. Готують педагогів для шкіл із російською мовою викладання зараз 12 вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації та 34 вищих навчальних заклади третього-четвертого рівнів акредитації.

Наші у Казахстані

Станом на 1999 рік у Казахстані жили 547,1 тисячі етнічних українців (новіших даних немає, бо в країні ще не систематизовано дані останнього перепису населення). Станом на 01.01 2008 року, за інформацією Посольства України в Казахстані, з посиланням на дані Держкомстату Республіки Казахстан, у країні жили 448,8 тисячі етнічних українців (мабуть, знову йдеться про асиміляцію). У громадському житті вони поводяться активно — в країні функціонують 26 українських громадських об’єднань, 56 філіалів. Вони розкидані по великій країні так, що, мабуть, представлені в кожній області: Акмолинсь­ке українське об’єднання «Ватра», Український культурний центр Північно-Казахстанської області, Карагандинське українське товариство «Рідне слово», Семипалатинське об’єднання української культури «Світанок», Східно-Казахстанський український культурний центр, Кустанайська обласна громада українців, Українсь­ке культурно-просвітницьке товариство Західно-Казахстанської області «Єдність» та ін.

Тільки із засобами масової інформації негусто, хоча трохи краще, ніж у Росії. В Астані з 1994 року російською та українською мовами виходить газета «Українські новини», накладом 1200 примірни­ків. Фінансується вона з держбюджету. З 1994 року в Павлодарі на обласному радіоканалі виходять передачі «Українська родина» та «Украинское время». У Караганді з 1999 року виходить радіопередача «Зв’язки з Україною та діаспорою». На республіканському телебаченні та радіо Казахстану двічі на місяць по неділях виходить передача «Ми — українці Казахстану». З 2007 року трьома мовами — казахською, українською та російською — видається республіканська газета «Вісті України», яка висвітлює громадсько-політичні та культурно-масові заходи, що відбуваються у Казахстані та в Україні. З-поміж великих творчих колективів, яких у Казахстані шість, вирізняється Павлодарський український народний хоровий колектив, створений 1993 року, який має у своєму репертуарі 350 творів і гастролює містами Казахстану та України.

У деяких навчальних закладах українська мова вивчається як самостійний предмет. В Астані функціонує найбільший у Середній Азії український навчальний комплекс — школа №47, що об’єднує дитячий садок та гімназію. В ній є дитяча вокальна група, хор вчителів «Сузір’я». Про високий рівень знання учнями рідної мови свідчить кількість завойованих ними дипломів Міжна­родного конкурсу на краще знання української мови імені Петра Яцика. Торік астанинці привезли з Києва і Канади, де провадився конкурс, 14 дипломів. До речі, випускники цієї школи мають право без іспитів вступати до будь-якого українського вузу.

У Павлодарі діють два класи недільної школи, хоровий колектив, драмгурток, дитяча фольклорна група, гурток української вишивки і дитячого малюнку. Українські недільні школи є в Ка­раганді, Алмати, Семипалатинську, Екибастузі, Актюбінську, Кустанаї, Петропавловську, Усть-Каменогорську. Українські бібліотеки є в Павлодарі, Алмати, Астані, Петропавловську. Проте, як засвідчує МЗС України, ці школи обходяться без навчальних програм, катастрофічно бракує підручників, до того ж у вузах немає кафедр українознавства.

— У столиці, за офіційними даними, сьогодні живе понад 20 тисяч українців, — каже перший секретар Посольства Казахстану в Україні Кайсар Аміржанов.— Переважно вони займаються бізнесом, розвиваючи місто. Українські компанії відкривають у Астані свої представництва, є спільні проекти. Сьогодні в Астані функціонують 24 українських підприємства, з них 10 — спільні, які займаються експортно-імпортними операціями. Казахстан цінує українців. Ми заклали сприятливі умови для соціально-економічного розвитку нашої держави, політичної та міжнаціональної стабільності, толерантної міжконфесійної політики.

Асиміляція — реальний показник політики країн, у яких є наша діаспора.

І нашої країни — також

Наш співрозмовник — заступник голови Державного комітету у справах національностей та релігій, кандидат історичних наук, доцент Андрій Попок. Українська діаспора у світі та державна політика, що стосується співпраці з нею, — тема його наукових інтересів. Свого часу він очолював Товариство української культури Приморського краю в Росії, тривалий час працював начальником Управління у справах української діаспори Держкомнацміграції.

За вашими даними, у Канаді, США та Угорщині зростає кількість людей, які визнають себе українцями. Власний кореспондент «Дзеркала тижня» в Канаді надіс­лав нам цікаву інформацію: виявляється, українські навчальні центри є в університетах Вінніпега, Едмонтона, Оттави, Торонто, — всього їх десять. Комісія шкільництва Конгресу українців Канади Провінційної ради Онтаріо спо­віщає, що до неї належать 13 українських шкіл, із цікавими, до речі назвами: «Школа Святого Ду­ха», «Кооперативна школа імені Лесі Українки», «Рідна школа імені Івана Котляревського», «Школа Пресвятого Серця»... У Торонто виявилося чотири цілоденні двомовні школи, дев’ять україномов­них шкіл та шість україномовних садочків. Чому на заморських теренах українство береже свою спільноту ретельніше, ніж на пострадянських?

— Функціонування спільноти насамперед залежить від згуртованості самих українців. Свій величезний внесок у тутешні національні спільноти зробили українські політичні емігранти, які вкладали душу у збереження українства на чужині. До того ж канадська влада завжди підтримувала українські школи. Взагалі, політика розвинених країн щодо меншин є якщо й не протекціо­ністською, то позитивно-нейтральною. У Канаді вже представлені чотири «хвилі» української еміграції, і більшість тих, хто приїжджає з України, — не трудові мігранти, які воліли б попрацювати за кордоном і повернутися, тож їм тим більше потрібні рідна мова й відчуття свого коріння. І збереження українських витоків у Канаді, звичайно, має інший характер, ніж у Росії, куди більшість емігрантів прибувала за радянським розподілом після інститутів...

На мою думку, українська діаспора на пострадянських теренах почувається надто скромною. Так, у Москві немає жодної державної української школи — а посольські чиновники нарікають, що не вдається набрати учнів у класи...

— Є три необхідні умови для того, щоби будь-яка діаспора мала можливість не те що розвиватися, а принаймні зберігатися. По-перше, це згуртованість самої громади. По-друге — політика країни проживання. По-третє — політика історичної батьківщини. Про достатній рівень згуртованості українців на пострадянському просторі, про розуміння ними своїх завдань, прагнень та мети говорити не випадає — хіба що як про ідеал, до якого ще йти і йти. Зрозуміло, чому. На території Російської Федерації, як і на території всього СРСР, українське життя відроджувалося протягом дуже малого історичного проміжку часу: це період після 1917 року і — вже за радянських часів — період українізації (коренізації). Згодом усі українські організації дуже швидко було ліквідовано, нерідко — разом із людьми, які там працювали.

Цей страх, невпевненість у своєму майбутньому певною мірою залишилися в наших колишніх співвітчизників за кордоном. Але тепер найактуальніша — невпевненість батьків школярів: куди піде навчатися вчорашній випускник української школи в Росії, яка в нього перспектива? І в цій ситуації набирає ваги бажання держави допомогти українцям. Ось приклад. У Казахстані держава виявила бажання створити українську гімназію — хоча дітей там теж, як і в Москві, не набиралося на повний клас. У Астані відкрили повний український навчальний комплекс — дитячий садок та гімназію. Рік у рік дітей у комплекс прибувало дедалі більше: батьки побачили, що ця школа завтра не зникне.

Є ще один важливий чинник — прагнення історичної батьківщини підтримувати зв’язки зі своєю діаспорою. Тепер кожна країна, яка має діаспору за кордоном, не тільки декларує, а й робить її певним інструментом своєї політики. У тієї ж таки Росії, в Румунії є дуже чітка установка на те, що їхня діаспора — це пріоритет зовнішньої політики. В Україні з часу незалежності такі наміри теж ніби декларуються, але здебільшого на папері. І ось результат: за міжпереписний період, із 1989-го по 2002 рік, майже в усіх країнах світу, за винятком трьох (США, Канада, Угорщина), українців стало менше, до того ж на дуже значну кількість. Так, у Російській Федерації було 4,3 мільйона українців, стало — 2,9 мільйона. У Казахстані було 890 тисяч українців, стало — 450 тисяч. Кудись же ці люди поділися, вони ж нікуди не виїхали, та й в Україні населення не побільшало... Отже, просто відбулася асиміляція. Це — реальний показник політики країн, у яких живуть українці, — і, на жаль, нашої країни також.

— Правозахисний сайт українців Москви «Кобза» нарікає, що у столиці Росії немає української православної церкви, тим часом як у Казахстані — шість греко-католицьких церков.

— Діаспора — це ніби єдиний організм, але він об’єднується лише ментально. Люди розуміють, що вони не такі, як титульний етнос країни, що в них є своя історична батьківщина. Зазвичай українці, хоч би де вони перебували, виявляють себе через етнокультуру. Найзгуртованіші — ті, хто опинився за межами своєї країни вимушено, наприклад був висланий. Люди мріють про рідну землю, про те, що коли не вони, то їхні діти повернуться на неї. У Казахстані сформувалася велика група людей, насильницьки виселених із України в 40-х роках як так звані бандпосібники та оунівці. І греко-католицька церква насправді була там завжди, інша річ, що діяла вона підпільно. Навіть перебуваючи в таборах, люди зберігали свою віру, давали священикам якомога легшу роботу і правили службу. Тому, щойно з’явилася така можливість, церква легалізувалася.

У Російській Федерації — інша специфіка: переважна більшість місцевих українців опинилася тут за розподілом після закінчення вузів, ще за часів СРСР. Найбільшою оазою україністики нині є Башкортостан, значною мірою завдяки ентузіастам. Таким, як Василь Бабенко, співголова об’єднання українців у Росії, ректор філії Російського відкритого гуманітарного університету; Володимир Дорошенко, голова Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану «Кобзар», та багато інших. Значною мірою завдяки їхнім зусиллям у місцевих школах є українські класи, вивчається українська мова.

В автономних республіках (наприклад, у Карелії, в республіці Комі) простежується краще розуміння потреб української діаспори і більша підтримка, ніж у центрі.

А що стосується української православної церкви — то всі знають, яке ставлення Московського патріархату до Київського. Цим усе пояснюється. Наприклад, на Далекому Сході зареєструвалися дві українські парафії — у Владивостоці та Хабаровську, але було зроблено все, щоб вони так і не стали нормально функціонувати, а місцева влада так і не надала землю під будівництво храмів.

— Заробітчани у тій-таки Російській Федерації не беруть участі в заходах діаспори. Та й нові емігранти не переймаються контактами з нею.

— Слід мати на увазі, що діаспора — це громадяни країни проживання. Заробітчани ж — громадяни України, які мають відповідні права та обов’язки перед нашою державою, і держава зобов’язана їх захищати. Треба віддати їй належне, останніми роками наша держава робила і робить усе можливе для підтримки цих людей. Але будь-яку угоду з країною-реципієнтом можна укласти тільки на обопільне бажання сторін, що буває далеко не завжди. Не слід забувати про кризу: в скрутний час місцеві жителі нарікають, що заробітчани відбирають у них робочі місця. Це складна проблема. Своєю чергою, людям, котрі виїхали на заробітки, треба якомога швидше адаптуватися до умов проживання, в них — інші потреби й запити, ніж у представників діаспори. Тому ці люди інакше налаштовані.

Не так, як «стара» еміграція, поводяться нові емігранти у США та Канаді. Вони й селяться переважно не в тих місцях, де традиційно живуть українці з перших «хвиль», утворюють нові громади, осередки. Трапляються між цими «хвилями» й непорозуміння, які зараз згладжуються. Старі емігранти не дуже сприймали «нову хвилю»: мовляв, «ми тут усе робимо, щоб розбудовувати Україну, а ви звідти виїжджаєте». Згодом прийшло розуміння, що нові емігранти можуть дати новий поштовх життю діаспори, на противагу асиміляції як об’єктивній даності. В Австралії до керівництва громад, які існували віддавна, вже приходять нові емігранти.

— Якими місцевими законами керується українська діаспора в Росії?

— У Російській Федерації все громадське життя регулюється зараз двома законодавчими актами — це Закон про громадські об’єднання і Закон про національно-культурні автономії. У чому принципова різниця між ними? Відповідно до Закону про громадські об’єднання було зареєстровано всі товариства, які почали діяти на початку 90-х років минулого століття. Натомість Закон про національно-культурні автономії був ухвалений у 1996 році. Перший закон дає право громадським організаціям брати участь і в політичному житті, висувати своїх кандидатів у депутати. Другий — не дає такого права, натомість він теоретично дає можливість фінансової підтримки різноманітним культурницьким проектам із боку влади. Українські осередки на федеральному рівні об’єдналися у Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії» та Об’єднання українців Росії. Зараз українських громад у Російській Федерації понад сто, але не всі вони залучені до цих організацій. У чому тут нюанс? Ці організації, хоча й заявили про себе потужно та серйозно, на жаль, не мають достатньої підтримки з боку органів влади обох країн. А відтак, уявивши територію Російської Федерації та відсутність фінансування, ви зрозумієте, що реально координувати роботу українських організацій чи надавати їм якусь підтримку непросто. Тривалий час українські автономії об’єднував Олександр Руденко-Десняк (колишній головний редактор журналу «Дружба народов»), тепер це роблять інші.

— Чи достатньою мірою переймається проблемами закордонного українства наша країна?

— Усі наші внутрішньополітичні події, на жаль, істотно позначалися й на нашій політиці щодо закордонного українства. Вона не була послідовною. До гуманітарної політики завжди застосовувався залишковий принцип. Коли заходить мова про закордонне українство, у людей складається два враження. Один, скажімо, чиновник уявляє собі багатого дядечка з Канади чи Америки й каже: «Чому ми мусимо їм допомагати, в них там є все, хай вони нам допомагають». А інший — уявляє українця з Російської Федерації чи Казахстану, який весь час ходить тут по установах і щось просить: кому це подобається? Державна ж політика — це не тільки громадські організації. Скажімо, в Узбекистані багато етнічних українців посідають керівні посади на виробництві, і працювати з ними — теж державна політика. Держава має працювати через громадські організації, через окремих людей, через установи — щоб досягати певних результатів. Ця політика має бути системною. У більшості країн діють або спеціально уповноважені органи, або відповідна потужна структура, яку координує Кабінет міністрів. А в нас змінювалися і ті, хто координує цю роботу, і ті, хто готує нормативні акти. Самі собою кошти, без розуміння ідеї, без нормативно-правової бази і без тих, хто все це втілюватиме, нічого не означають. Наприклад, у 2005 році вперше за всю новітню історію нашої держави фінансування співпраці із закордонним українством збільшили у двадцять п’ять разів. (У 2004 році воно становило один мільйон гривень.) Ці двадцять п’ять мільйонів гривень так і залишилися значною мірою неосвоєні, бо не було ні відповідного досвіду, ні угод.

У державній політиці є три дуже важливі взаємопов’язані складові. По-перше, це відповідна нормативно-правова база. А в якому пра­вовому полі міститься нині співпраця із закордонними українцями? Є закон про їхній правовий статус, ухвалений у 2004 році, який реально почав діяти у 2006-му. І на сьогодні, за великим рахунком, цей закон нічого, крім морального задоволення, не дає. Тому що єдиний привілей для тих людей, котрі отримали статус закордонного українця, — право на безоплатне отримання візи в Україну терміном на п’ять років. Із 2006 року цей статус отримали близько чотирьох тисяч осіб. Проте з переважною більшістю країн ми, зі свого боку, візового режиму зараз не маємо. Загалом же, нині ця нормативно-правова база складається з Конституції України, стаття 12 якої передбачає піклування про задоволення національно-культурних, мовних, освітніх потреб українців, які живуть за межами країни, із Закону України «Про правовий статус закордонних українців», із Державної програми «Закордонне українство на період до 2010 року», з Національної концепції співпраці із закордонними українцями (затверджена указом президента України). Існує на папері й Державна Програма облаштування осіб із числа закордонних українців, які повертаються в Україну, на період до 2010 року. Але в цілому сучасна нормативно-правова база — недосконала. Друга складова державної політики — інституційно-функціональне забезпечення співпраці із закордонними українцями. Інакше кажучи — хто зараз забезпечує реалізацію політики, декларованої в документах? Як ці державні та громадські інституції взаємодіють між собою? І тут — також проблема. На сьогодні цю роботу координує Міністерство закордонних справ. Причетні до неї Міністерство культури і туризму, Державний комітет у справах національностей та релігій, інші органи центральної виконавчої влади, громадські організації (Товариство «Україна-Світ», Українська всесвітня координаційна рада). Є й певні парадокси: наприклад, попри важливість підтримки й розвитку освіти в українському зарубіжжі, в положенні про Міністерство освіти і науки України жодним чином не згадано про роботу з діаспорою. Починаючи з 90-х років минулого століття, наша держава надавала місця для навчання представників діаспори за бюджетні кошти. Хто тепер може сказати: скільки і яких саме фахівців із числа закордонних українців підготувала наша держава? Де ті молоді люди? На мій погляд, у цій сфері могли би бути два підходи: або талановита молода людина по закінченні навчального закладу залишається працювати у нашій країні, або повертається додому і працює в українських громадах, стимулюючи громадське життя. Нині ж це питання залишається відкритим...

Третя складова — фінансове забезпечення. Якщо його не буде, то про будь-яку політику в цій сфері можна забути. У нас спостерігається дуже хаотичний набір заходів у роботі із закордонним українством. Цю непослідовність у діаспорі гостро відчувають. Люди, які живуть у відриві від своєї історичної батьківщини, починають сприймати її як певний образ, ідеалізуючи його. Коли ж наштовхуються на деякі реалії, зокрема у сфері співпраці історичної батьківщини з ними, — у них виникає розчарування або нерозуміння.

На все потрібна політична воля. Мусимо розуміти, що в нас ніколи не буде вдосталь ресурсів для забезпечення всіх потреб і запитів закордонних українців. Це нереально. Але треба мати певні пріоритети, механізм для роботи з українцями за кордоном. Серед таких пріоритетів, на мій погляд, могли би бути: активніша робота з українцями в сусідніх із нами дер­жавах, із молоддю, підтримка україномовних засобів масової інформації та навчальних закладів за кордоном.

— Чи можна сказати, що Україна занедбала діаспору?

— Думаю, що можна. Як я вже казав раніше, за міжпереписний період (1989—2002 роки) лише в трьох країнах світу чисельність українців зросла, а в інших — їх стало менше, і це тривожний симптом. Лише у Приморському краї Росії, за офіційними даними, нині живе близько 95 тисяч українців (перепис 1989 року зафіксував понад 185 тисяч українців). Але можливості самореалізації там значно нижчі, ніж в Австралії, де живе 31 тисяча українців.

Наприклад, зараз у Росії виходять лише чотири україномовні (точніше — всі вони двомовні) газети — «Голос України у Західному Сибіру» (Тюмень), «Батьківщина» (Петропавловськ-Камчатський), «Вісник товариства української культури Кубані» (Краснодар), «Промінь» (Самара).

— Що означає «кубанскоє наречіє», яке вивчають діти на Кубані?

— Так козаки називають українську мову. Вони намагаються представити козацтво як окремий етнос. Переважно це переселенці з України. Коли Володимир Путін приїжджав на Кубань, літні люди розмовляли з ним українською мовою.

— Українці Казахстану нарікають, що в них немає українських підручників та навчальних програм.

— Взагалі-то, в ідеалі, для нормального функціонування й розвитку освіти має бути дошкільна підготовка, школи і відповідна кафедра в місцевому вузі. Розробити й видати підручник — недешеве задоволення. Особливо коли йдеться про незначні наклади. Тому, як правило, відбувається обмін підручниками між країнами. Але програма навчання дітей у Казахстані, мабуть, не в усьому збігається з українською. Проте іншого варіанту поки що немає.

До речі, у Латвії в українських школах викладання відбувається трьома мовами: українською, латиською та англійською. І на навчання в них уже існує конкурс. Випускники цих шкіл конкурентоспроможні, коли йдеться про продовження навчання у вузах та роботу.

— Якою є специфіка української діаспори на Далекому Сході?

— Там українська діаспора існує понад 120 років. Українці рухалися туди, фактично, паралельно з приєднанням тих територій до Росії. А масове переселення почалося з 1883 року. Спочатку українці їхали з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. А в 1906 році, коли було побудовано Транссибірську магістраль, їх потік зріс: фактично, українців там було більше, ніж росіян. Прикметно, що українці, за свідченням сучасників, прагнули селитися компактно й майже одразу починали будувати церкви. Держава ж допомагала будувати школи. Після 1905 року на Далекому Сході посилився український рух: саме там та ще в Санкт-Петербурзі в 1907 році виникли перші громадські організації. Усі гуртки спочатку займалися культурницькою діяльністю, проводили концерти, ставили театральні вистави. Перший такий гурток було створено у Владивостоцькому Орієнтальному інституті — тепер це Далекосхідний університет.

Істотний поштовх розвою українства дав 1917 рік: тоді громади вже мали власні видання, було навіть сформовано кілька військових частин, які виїхали на захист України. Була спроба прийняти Конституцію українців Далекого Сходу, а територію, що охоплює нинішній Приморський край, більшу частину Хабаровського та Амурську область (понад 1 млн. кв. м.), почали називати «Зелений клин» («Зелена Україна»). У 1921 році, коли до влади на Далекому Сході прийшли більшовики, український рух було згорнуто. У короткий період так званої українізації, на початку 30-х років, у чотирьох районах Далекого Сходу офіційною мовою була українська, а ще в чотирьох — українська й російська мови функціонували у вжитку паралельно.

— Ви були одним із ініціаторів створення і першим головою Товариства української культури Приморського краю у 1991—1993 роках. Як усе починалося?

— У 1988 році я закінчив Київ­ське військово-морське політичне училище і за розподілом поїхав на Далекий Схід. Ще в Києві я став членом Товариства української мови імені Т.Шевченка. У 1990 році у Владивостоці познайомився із ще одним членом цього Товариства — Альбертом Яковичем Мамонтовим, доцентом Далекосхідного інституту мистецтв. У січні 1991 року ми офіційно заснували Товариство української культури Приморського краю, мене обрали його головою, А.Мамонтова — заступником. Пізніше такі товариства почали виникати в Уссурійську, Большому Камні. У травні 1992 року ми вже організували Дні української культури у Приморському краї. У березні 1993 року провели з’їзд, намагалися створити координуючу структуру — Далекосхідне об’єднання українців. Завадили брак коштів та величезні відстані. У 1994 році я повернувся до України. Тепер такого товариства на Далекому Сході вже немає.

— До речі, зараз в Україні стало виходити більше книжок українською мовою, ніж російською. Більшість студентів навчаються рідною мовою.

— Не можна за один день відбудувати те, що руйнувалося сімдесят років. До речі, чисельність етнічних росіян в Україні зменшується, тому що насправді їх кількість була завищена. Під час перепису люди заявляють про свою приналежність до українства не за паспортом, а за самоусвідомленням. До речі, в усіх країнах українці поводяться як дуже толерантний народ з виключно культурницькими проявами свого громадського життя.

Ірина КИРИЧЕНКО

«Дзеркало тижня», № 30 (758) 15 — 21 серпня 2009

http://www.dt.ua/3000/3050/66878

На світлині: Заступник голови Державного комітету у справах національностей та релігій, кандидат історичних наук, доцент Андрій Попок.

Російським українцям сподобалися Ющенко і Тимошенко

Українці Росії підтримують позиції президента та прем’єра стосовно українсько-російських відносин.

Про це йдеться у повідомленні прес-служби Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії.

Вони наголошують, що звернення президента РФ Дмитра Медведєва до президента Віктора Ющенка велика українська громада Росії розцінила як звернення до всього українського народу, котрий обрав чинного главу держави.

"Ми цілком підтримуємо і поділяємо думки, оцінки й позицію керівників України – Ющенка і Тимошенко, які містяться у відповідях на послання Медведєва. Це саме ті слова, котрі українці Росії хотіли почути від керівництва України", - наголошують вони.

Слова, сказані керівниками України, вселяють надію на те, що вони не розміняють свою відповідальність за майбутнє молодої незалежної держави у складні часи її історії на власні політичні амбіції й захищатимуть, перш за все, національні інтереси українського народу, переконані члени українських організацій у РФ.

Українці Росії вітають те, що Ющенко та Тимошенко у своїх листах чітко визначають право народу самому оцінювати своє минуле й самостійно визначати шляхи свого подальшого розвитку, на основі державного суверенітету і врахування вимог міжнародного права й інтересів інших народів.

В повідомленні наголошується, що іншим, не менш важливим аспектом, що міститься у відповідях керівників України, є необхідність налагодження партнерських добросусідських відносин між Україною й Росією.

Вони також зауважують, що у листі Медведєва зазначається, що російська влада стурбована станом української культури та освіти в Росії й докладатиме зусиль для їхнього розвитку.

"Сподіваємося, що це щире бажання російської влади сприяти розвитку однієї з найбільших етнічних громад Росії", - наголошують українці Росії й нагадують, що зараз у РФ немає жодної української школи, тоді як в 1930-ті роки їх було більше 100.

УНІАН

http://www.pravda.com.ua/news/2009/8/21/100242.htm

Повідомлення прес-служби Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії з приводу листа Президента Росії Президентові України та відповіді, яку дали на нього Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко

Українці Росії з болем сприймають будь-яке чергове загострення в російсько-українських відносинах, адже для них Україна й Росія – дві однаково близьких держави, немов дві половинки одного серця.

Лист-звернення Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва до свого українського колеги Віктора Ющенка велика українська громада Росії розцінила як звернення до всього українського народу, котрий обрав чинного главу держави.

Ми цілком підтримуємо і поділяємо думки, оцінки й позицію керівників України – Президента Віктора Ющенка і глави уряду Юлії Тимошенко, які містяться у відповідях на послання Президента Російської Федерації. Це саме ті слова, котрі українці Росії хотіли почути від керівництва Української держави. Вони свідчать про високу громадянську і державницьку позицію Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, вселяють надію на те, що ці керівники не розміняють свою відповідальність за майбутнє молодої незалежної держави у складні часи її історії на власні політичні амбіції, і будуть захищати, перш за все, національні інтереси українського народу.

Керівники держави у своїх листах чітко визначають право народу України самому оцінювати своє минуле і самостійно визначати шляхи свого подальшого розвитку, на основі державного суверенітету і врахування вимог міжнародного права й інтересів інших народів.

Іншим, не менш важливим аспектом, що міститься у відповідях керівників України, є необхідність налагодження партнерських добросусідських відносин між Україною й Росією.

Українці Росії сподіваються на поліпшення непростих російсько-українських відносин, досягнення позитивної динаміки в політичних, економічних і гуманітарних стосунках між двома сусідніми державами, двома слов’янськими народами, від чого у значній мірі залежатиме геополітичний клімат у Європі та й у цілому світі. Це дозволить українцям в Росії і росіянам в Україні відчувати себе комфортно на теренах обох сусідніх держав, з якими вони пов’язали свої долі, відчувати свою духовну причетність до життя обох народів, їхньої історії й культури. Конфронтація між Україною й Росією – шлях в нікуди.

У листі Президента Медведєва відзначається, що російська влада стурбована станом української культури та освіти в Росії і буде докладати зусиль для їхнього розвитку. Сподіваємося, що це - щире бажання російської влади сприяти розвитку однієї з найбільших етнічних громад Росії. Сьогодні ж в Росії немає жодної української школи, тоді як в 30-ті роки минулого століття їх було понад 100. Доводиться констатувати, що в Росії українська освіта та культура стали заручниками російсько-українських політичних відносин, що в XXI столітті є абсолютно неприпустимим.

Прес-служба ОУР та ФНКА УР

20 серпня 2009 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка