Блаж. пам. Євген СЯРИЙ, засновник національного руху українців Москви
Блаж. пам. Євген СЯРИЙ, засновник національного руху українців Москви

Відійшов у Вічність засновник українського руху у Москві

25 грудня 2011 року після важкої хвороби на 59-му році життя відійшов у вічність Євген Сярий - чудова людина, полум'яний патріот, який у наш непростий час ніколи не поступався принципами.

Більшу частину свого життя Євген прожив у Росії, куди потрапив разом з родиною після чергової хвилі радянських репресій на Західній Україні. Геолог за першим фахом, він об'їздив багато віддалених куточків колишнього СРСР.

Наприкінці 80-х років минулого століття Євген Сярий став організатором «Асоціації сприяння Народному рухові України» в Москві та душею численних акцій у російській столиці на підтримку незалежності України. Саме завдяки йому і його друзям москвичі та вся Росія вперше побачили на демократичних мітингах національний синьо-жовтий український прапор.

Євген брав активну участь у культурній діяльності українських громадських організацій, що відродились у той час у Москві: Товариства української культури «Славутич» та Українського молодіжного клубу, був одним з ініціаторів створення Бібліотеки української літератури в Москві, підтримував українські освітні та культурні осередки.

Безкомпромісність, непоступливість і принциповість у головних питаннях боротьби за українську справу, чуйність до людей, особиста скромність - ці риси характеру Євгена відзначали всі, хто знав його. Гасло «Україна понад усе» було для нього життєвим кредо.

Після заснування Постійного Представництва України в Росії (що згодом перетворилось у Посольство України) Євген Сярий став його співробітником. Працюючи у консульському відділі Посольства, Євген багато уваги приділяв допомозі українським організаціям регіонів Росії та їхнім активістам.

Вже у зрілому віці Євген закінчив Дипломатичну академію Міністерства закордонних справ України, працював у центральному апараті МЗС, Посольстві України в Узбекистані, де заслужив щиру повагу кримськотатарського народу за розуміння його прагнення повернутися на Батьківщину і відновити свої права. Останнім часом, до своєї передчасної кончини, Євген Сярий був консулом Генерального консульства України у Мюнхені.

Ми запам'ятаємо Євгена за справжній, непоказний патріотизм, любов до України, готовність віддавати всього себе на благо національної справи…

Висловлюємо щирі співчуття дружині Аллі, доньці Катерині, всім рідним та близьким Євгена.

Вічна пам'ять справжньому українцю!

Олена Андрієнко, Ярослав Базалій, Галина Боггіс-Рольф (Ганзенко), Богдан Василишин, Юрій Гнаткевич, Уляна Джаман, Павло Жовніренко, Сергій Каразій, Андрій Карплюк, Володимир Крижанівський, Василь Коломацький, Юрій Кононенко, Віталій Крикуненко, Станіслав Лазебник, Георгій Лук'янчук, Володимир Мартинюк, Олег Медведєв, Олександр Мороз, Олена Мохонько, Руслан Нестеренко, Валерій Петущак, Леся Підзирайло, Василь Повзун, Оксана та Ігор Погуце, Герман Попов, Андрій Попок, Віталій Портніков, Валерій Семененко, Вікторія Скопенко, Олексій Степура, Богдан Тригук, Іван Філіпович, Андрій Штефан

29 грудня 2011 р.

Від головного редактора:

Я був особисто знайомий із паном Євгеном Сярим від часу проведення референдуму за незалежнісь України.

У грудні 1991 р. в Україні проходив референдум про Незалежність. У Представництві України в Москві, котре дуже швидко перетворилося у посольство Республіки України, було організовано ділянку для голосування, причому, як я пригадую, до уповноваженої комісії були залучені й представники громадських організацій. Одним із членів цієї комісії був Євген Сярий, гадаю, саме як представник громадських сил. У той день я його вперше зустрів.

Уже ближче ми познайомилися у 1993 році, під час зустрічі в Посольстві України (той же будинок, але статус установи змінився), під час підготовки до І-ого Конгресу українців Росії. Пригадую, на цьому засіданні ще Івана Філіповича. Під час проведення І-ого Конгресу (жовтень 1993 року) ми з Євгеном вже були знайомі і працювали разом.

У 1993-1995 роках Євген Сярий працював у Посольстві України, зокрема, у його компетенції була й допомога українським громадським організацям, які на той час проходили стадію початкового становлення і потребували підтримки. Спочатку пан Сярий працював на громадських засадах (пригадую, як його стіл, взагалі, стояв у коридорі на другому поверсі), а потім уже - у штаті Посольства, де він вже мав робоче місце у кімнаті на першому поверсі. У цей час я досить часто навідувався до нього, ми вирішували справи, або просто розмовляли про Україну. А справи могли бути різними: чи моє прохання відправити факсом «на Київ», до Чорноволівської газети «Час/Тіме», мою чергову статтю, чи нагальна потреба отримати матеріали про порушення прав громадян України, оскільки саме цією темою я опікувався як правозахисник в ОУР (зокрема, справа громадянки України Євгенії Брехової). У Посольстві Євген Сярий також займався юридичною підтримкою громадян України на території Росії. Відтак, наша співпраця перетиналися навіть не в одному, а у двох напрямках.

Була іще одна тема, яка нас об'єднувала - дисидентська. Зауважу, що дисидентом стати я не встиг, оскільки у громадський рух прийшов у часи Перебудови, тоді у табори вже не саджали, а тих в'язнів совісті, котрі там сиділи не рік і не два, вже випускали на свободу. Втім дисиденти - старше покоління - були моїми кумирами, а у серпні 1991-ого року я став захисником Білого Дому. (На відміну від усіх керівників ОУР в усі часи).

А ось Євген Сярий «познайомився» із КДБ наприкінці 70-х. І тоді його потягали на допити «у справі Ґельсінської спілки», а пізніше, у Москві, тягали на «бесіди» до парткомів на предмет можливих симпатій до ОУН. ( І не дивно: батька Євгена радянська влада із Західної України запроторила до Росії і саме, як молодого активного члена ОУН). Євген розповідав мені ці історії, розповідав із гумором, колоритно, втім було зрозуміло, що органи слідкували за ним років із десять. Зауважу, людиною він був мужньою, а тому, хоч і жив «під ковпаком», але активно цікавився дисидентським рухом і слідкував за політикою. Хоча, формально, членом УГС не був.

Пригадую, як він розповідав про епізод із «справою» УГС. Мешкав він на той час у одному із райцентрів України, здається, у Черкаській області, і працював у геологорозвідувальній «конторі», що відала урановими копальнями. І ось почали його тягати на допити до місцевого КДБ у справі його можливих зв'язків із УГС у Києві. Євген членом УГС не був і контактів з нею не підтримував, але співчував, і, мабуть, десь прохопився необережною розмовою. Очевидно, ця інформація стала відомою «в органах». Після кількох викликів до КДБ, де слідчі нічого конкретного пред'явити йому не змогли, справу закрили. Після цього, - розповідав Євген, - він випадково зустрівся із слідчим на автостанції. Євген підійшов до нього і спитав: «Ну, і що ж ви від мене хотіли? У чому була справа?» На що слідчий, пом'явшись, відповів: «Ми вирішили не створювати собі ворога». Тобто, якби вирішили ворога створити, то справу довели б до суду, сфабрикували б звинувачення, і пішов би Євген Сярий по етапу. Але вирішили «не створювати», отже, Євген залишився на свободі. Ось такою була «об'єктивність» каральних органів: усе залежало від вказівок «зверху», з Москви.

Після того, як у часи Перебудови В'ячеслав Чорновіл повернувся із таборів, він почав збирати до купи своїх прихильників. Була у нього ідея видавати у Москві український інформаційний бюлетень (на жаль, його можливу назву нині не можу згадати). Для цього до Москви направили двох дисидентів «із досвідом», у тому числі, і з «табірним». Євген розповідав, що був він на двох засіданнях, бачив чорноволівських дисидентів, але з ідеї про видання часопису, здається, тоді нічого не вийшло. Принаймні, я не тримав у руках жодного примірника. Отже, в українському русі Москви Євген Сярий почав працювати з кінця 80-х, тобто першим з усіх, хто потім у 1989-ому реєстрував Товариство «Славутич» і у 1993-ому році проводив І-ий Конгрес українців Росії. Політична ж атмосфера у країні зразка 1988-ого від 1991-ого року кардинально різнилась. Те, що у 1988-ому році було дисидентством, у 1991-ому стало на загал громадською роботою, можливо, непростою і невдячною, але все ж... Євген же починав громадську роботу на московських теренах саме як дисидент.

Ніхто із початкового ядра українського руху не може похвалитися тим, що був засновником відразу трьох ключових діаспорних структур: Товариства української культури «Славутич», Бібліотеки української літератури у Москві і ОУР. Тому Євгена Сярого, по праву, можна вважати засновником українського руху в Москві. У мене в архіві лежать рукописи-розшифровки спогадів Євгена про заснування Бібліотеки. Це інтерв'ю ще й досі не опубліковано.

Пригадую, наше спілкування із Євгеном Сярим часу його роботи у Посольстві. У нього на телефоні був автовідповідач, причому Євген ніколи не знімав трубку відразу. Тому спілкування відбувалося так. Я телефонував, включався автовідповідач із довгим повідомленням, яке закінчувалося словами: «...якщо ви представник української діаспори у Росії, залиште ваше повідомлення після сигналу». І у цей момент я казав вимогливим тоном: «Українська діаспора бажає розмовляти з Євгеном Сярим!» Через секунду в трубці лунав веселий голос Сярого: «І що тобі потрібно, українська діаспоро! Вітаю, Василю!» І ми радісно реготали.

Приблизно у 1995-ому році Євген Сярий виїхав до Києва на навчання у Дипломатичній академії. А у 1996-ому році вже я еміґрував до Канади. Із того часу ми не бачилися і не контактували. Я ніколи не думав, що мені доведеться писати ці спогади про Євгена Сярого, якого з нами вже немає. Я вірив, що ми зустрінемося і розповімо один одному про свою роботу з моменту, коли ми опинилися в різних кінцях світу. (Євген як дипломат довгий час працював в Узбекистані).

Яким був Євген Сярий?

Був дуже розумним. Чудово знався на людях, аналізував ситуації, мотиви поведінки людей. І завжди умів чітко та ясно вирішити питання. Тобто, суть справи йому завжди була зрозуміла.

Євген був дуже працелюбним. Пригадую, можна було зателефонувати йому на роботу, о восьмій вечора, а він все ще трудився «у своєму» Посольстві.

Євген був ерудованим, здавалося б, у всіх сферах людського життя, а найбільше, що стосувалось політики, громадських справ, міжнародних відносин, історії України.

Він мав чудове почуття гумору, був артистичним, був душею колективу, з усіма легко знаходив спільну мову. Надзвичайно харизматичний і непереборний оптиміст.

Євген мав козацьку зовнішність. Пам'ятаю його худе й енергійне обличчя, жваві вольові сірі очі, ніс із горбинкою та гарні козацькі вуса. На зріст - трохи вище середнього. Насправді, з нього був би чудовий актор на «козацькі ролі».

А ще у Євгена була дисидентська «струна»: тобто є люди, які будь за що бажають «бути в системі», і через систему здобувати блага, посади і нагороди. Вони ніколи рішуче не виступлять проти неї, ніколи не замисляться про її недоліки, а є люди, апріорі дисиденти, ось ці систему бачать наскрізь, аналізують її, намагаються змінити на краще. Причому, діють ззовні, як подразники, тому система сприймає їх як ворогів, як чужих. Дисиденти, в силу своєї безкомпромісної людської природи, відкидають власні страхи, і найбільший серед них - стати у протиріччя із безжальною системою. Напроти, таке протистояння дає їм волелюбний драйв, відчуття крил. У Євгена Сярого це було: бачити хиби системи, намагатися її як не змінити докорінно, то, принаймні, покращити, але при цьому в нього вистачало інтуїції триматися «на грані» і не загриміти у табір. (Хоча, певен, потрапити чи не потрапити у табір - остаточно вирішувалося самою системою, і аж ніяк не дисидентом). Євген був сміливий, прямий, дужий, умів обстоювати правду. Ось цю його козацьку рису важливо відзначити.

Відхід Євгена Сярого у Вічність - велика й гірка втрата для всіх нас. А приклад його життя - це зразок для тих, хто лишився на цьому світі. Для життя і боротьби.

Прохання до всіх, хто знав покійного: надішліть до редакції ваші спогади про Євгена Сярого, фотографії. (І навіть малий епізод буде цікавим). Ця біографія, безумовно, нашими спільними зусиллями має бути написаною, оскільки мова йде про засновника українського руху в Москві.

Василь КОЛОМАЦЬКИЙ

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Євген Сярий в останні роки життя, Мюнхен
Євген Сярий в останні роки життя, Мюнхен

На світлинах: Блаженної пам'яті Євген СЯРИЙ, засновник національного руху українців Москви. Євген Сярий в останні роки життя, Мюнхен.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка