Харківський історик Антон Бондарєв про сьогодення міста під обстрілами і національну самоідентифікацію його городян

Наш співрозмовник – 38-річний Антон Бондарєв, український громадський діяч, дослідник  історії Харкова, бойових дій у Карпатах під час Першої світової війни (1914-1916 рр.), історії української еміграції 1917-1930 рр. і української діаспори. На запитання, чому не покинув місто після 24 лютого, відповідає, що як досить публічна в Харкові людина, має подавати власний приклад нескореності, надихати інших на супротив і віру у перемогу України. Свої спостереження від міста, що кожного дня зазнає обстрілів, викладає на власній  сторінці у Facebook.  Хоча цей «FB-щоденник» Антона  і дає уявлення про ситуацію в місті, ми попросили його розповісти більш детально чим живе сьогодні Харків і про його бачення, як історика, причин і майбутніх наслідків російсько-української війни.

- Яка зараз (на 4 квітня, коли було взяте інтерв’ю – ред.) ситуація в Харкові?  Чи продовжуються і далі обстріли міста?

- Останні три дні вибухів у Харкові було дуже мало, а ось вчора знов почався інтенсивний обстріл міста, обстрілювали Салтівський та інші райони і вночі, і вранці. Було пошкоджено кілька житлових будинків . Третього квітня з’явилося тепле весняне сонечко, люди у Слобідському районі вийшли гуляти з дітлахами  на дитячий майданчик, а о 18:00  він був обстріляний росіянами, сім чоловік загинули, 23 отримали  поранення, серед них і діти.

- Чи можна сказати, що з російської сторони ведуться обстріли тих районів Харкова, де розташовані великі промислові підприємства, в т.ч. оборонного призначення?

- Я би так не сказав. Вибачайте за ненормативну лексику, але вони х…рять по всьому місту. Це самий справжній терор, геноцид. Гинуть невинні – літні люди, жінки, діти… Дуже було страшно, коли 24 березня Харків обстрілювали ракетами з російських кораблів, розташованих в Чорному морі. Не в змозі взяти українські міста, росіяни їх просто знищують. Руйнують магазини, житлові квартали, газопроводи, структури «Водоканалу», електропостачання. Але дякуючи нашому міському голові, комунальним службам, все у найкоротший термін ремонтується, відновлюється.

- Ви, як і раніше, ночуєте у підвалі свого будинку, бо невідомо, коли і що вночі прилетить від агресора?

-  Так. Хоча сьогодні в Харкові жодного безпечного місця насправді  немає. Ми з мамою мешкаємо на одному з верхніх поверхів  багатоповерхівки і зрозуміли, що у разі раптового обстрілу швидко покинути квартиру проблематично. Моя тітонька – літня людина мешкає на Салтівці на 13-му поверсі. Їй фізично важко спуститися у підвал, а потім повернутися, бо не працюють ліфти. Тому переховується біля ванної кімнати.  Біля 30 тисяч харків’ян ночують  і мешкають на станціях метро. Є серед моїх знайомих і люди, які не хочуть нічого міняти у розпорядку, до якого звикли у мирному житті ,  і ночують у ліжках своїх квартир. Я думаю, що у них це своєрідна психологічна захисна реакція – якщо нічого не міняти, то нічого і не трапиться.

- Які настрої у харків’ян? Яка ситуація з продуктами, ліками? Чи діє комендантська година?

- Ситуація непроста, але, перш-за-все, я б хотів відмітити масовий волонтерський рух у Харкові, поширення так званого під’їзного домового волонтерства, коли підвозять безпосередньо до будинків і роздають біля під’їздів гуманітарну допомогу. Оскільки місто обстрілюється, волонтери роблять це з ризиком для власного життя, бо було багато випадків, коли артилерійські снаряди попадали в їхні автівки. Крім розвезення «гуманітарки»  наші волонтери також допомагають комунальникам у прибиранні міста, допомагають людям знайти необхідні їм ліки, доглядають одиноких  пенсіонерів.

Комендантська година є і діє зараз з 20:00 до 6:00 , до цього – з 18:00 до 6:00. Є світломаскування, хоча, на жаль, не всі люди його дотримуються.  Не на всі ці порушення фізично може реагувати поліція, тому самі мешканці будинків ведуть роз’яснювальну роботу з сусідами-порушниками. Є випадки недотримання вимог не знімати на гаджети обстріли. Публікація таких фото та відео у соцмережах, роз’яснюють військовики, допомагає ворогові скоординувати зусилля і отримати чітку наводку, куди вдарити наступного разу. Мій брат був дуже обурений, коли побачив якихось ідіотів, які робили таку зйомку. Підійшов до них і у жорсткій формі попросив це припинити. Коли слова не подіяли, то просто набив їм пику.

Є і позитивні моменти. У місті почали відкриватися магазини, навіть запрацювали декілька кафе, де можна попити кави. Черги в аптеки є, за гуманітарною допомогою є, в одних супермаркетах є черги, в інших немає.  В цілому місто, незважаючи на руйнування, постійні обстріли, загибель людей, намагається жити всупереч цій ситуації, бо відомо, що слобожани історично стійкі до будь-яких випробувань.

- Людей на вулицях, мабуть, все ж небагато?

- Знаєте, в різних районах по різному. Хтось виходить на свіже повітря, але далі свого під’їзду не йде, пильнує, хтось показово безстрашно гуляє, але відчувається загальна напруга. У перший день весни у нас була гроза, гримів грім, а люди сприйняли його за авіанальот. Тому зрозуміло, що просто вештатися вулицями охочих небагато.

Із «FB-щоденника» Антона: «25 березня. У надважкі часи для країни та людства в кожного з нас, є унікальна можливість дізнатися, хто з нашого оточення насправді є хто. Бо під час випробувань усі маски, якими б вони не були у мирні часи, зникають. А люди проявляють себе справжніми. Тож для кожного з нас настає час захоплень, здивувань та звісно ж розчарувань. І я, ясна річ, не виключення. Бо, як що відверто, тотальна масова підтримка мене, етнічного слобожанина та харків’янина з боку обожнюваного мною Закарпаття мене просто приголомшила. І за ці важкі дні я справді зрозумів наскільки мені близькі, рідні та важливі і люди, які мешкають там і сама благословенна Небесами Срібна Земля. А також те, що їхня  підтримка кожного дня надає мені сил триматися у Харкові. А ще мене зараз шалено приємно дивує та радує мій молодший (на 7 років) брат Дмитро, якого я обожнюю і стосунки з яким були для мене вкрай важливі. Під час війни  він став телефонувати мені значно частіше. Ось, наприклад, сьогодні він сказав: «Знаєш, я впевнений, що коли все це закінчиться, наші люди стануть значно добріше, уважніше та терпляче один до одного. Бо те, як і наскільки зараз вони підтримують один одного, не може пройти без наслідків. Тож, ми будемо колись мешкати в найдобрійшій країні світу».

- Чи є коридори для біженців з Харкова?

- Наскільки мені відомо, організованих «зелених» коридорів у нас не було через небезпеку таких подорожей на Харківщині. Люди виїжджали з Харкова  на свій страх і ризик самотужки. Але, як не дивно, велика кількість містян, які полишили Харків у перші дні війни, зараз повертаються. Повертаються з різних причин. Хтось на оптимізмі, комусь треба працювати, хтось з фінансових міркувань. Приятель моїх друзів, один з тих, хто повернувся, говорить: «Краще я буду жити у підвалі на Салтівці, що обстрілюється, ніж у Львові, де маю  платити за оренду квартири не 5 тисяч гривень, як до війни, а 25 тисяч».

- Нещодавно Ви давали інтерв’ю французьким і угорським журналістам. Про що говорили?

- Так, була зустріч із журналісткою Марго Бенн   з відомого французького видання «Le Figaro», яке опублікувала великий матеріал про Харків, а з угорськими журналістами з пабліка «Partizán» була півторагодинна розмова, після якої вони зробили і виклали на YouTube ролик з моєю розповіддю (з  субтитрами угорською) і кадрами руйнацій і пожеж в Харкові.

Про що я їм розповідав? З французькою журналісткою головним чином про Харків, як про місто, в якому народжується новий феномен українського городянина, про шалений зріст у харків’ян, навіть у тих, хто завжди говорив російською, ідентифікації себе як українців і перехід у спілкуванні з російської на українську. Про те, що наразі серед харків'ян утворюється якась особлива українська громада, йде дуже сильна консолідація. Люди турбуються один за одного, допомагають не тільки друзям, але і зовсім незнайомим.  Кожен у міру своїх сил намагається бути максимально корисним для міста. Мене, наприклад, вразила та історія про харківських таксистів, які об’єдналися і самостійно вийшли на суботник з прибирання міста від наслідків руйнувань. А фрагменти розмови з угорцями ви можете подивитися на їхньому ролику за ось цим лінком (див. Додаток у кінці інтерв’ю  – ред.).

- Під час цих розмов можна було зрозуміти настрої  країн, звідки приїхали журналісти, щодо російсько-української війни ? Чи достатньо адекватно Захід сприймає сьогоднішню ситуацію в Україні?

- Питання непросте. Наприклад, у мене склалося враження, що позиція угорських журналістів не зовсім співпадає з позицією їхнього Президента Орбана. Ви знаєте, що Угорщина не приєдналася до санкцій проти Росії, хоча і є членом Європейського Союзу і членом НАТО. Річ в тому, що ця країна живе в Європі якимось своїм відокремленим життям. Якщо інші західні країни схильні до життя колективного і готові жертвувати своїми вигодами  заради України, то у угорців на першому місті інтереси угорців, угорської держави. Разом з тим, більшість угорців  із Закарпаття (у мене багато знайомих з їх числа) – справжні українські патріоти, їхні волонтери працюють по 20 годин на добу, щоб допомогти Україні.

Стосовно Франції, то у розмові з її журналістами я зробив наголос на тому, що у тих областях України, де йдуть зараз бої, були колись потужні французькі діаспори. Що зараз знищуються архітектура і культура французів, які мешкали там. Коли мої співрозмовники сказали, що Франція з Україною, я відповів: «О’кей. Французи ставлять український прапор на свої аватарки, виходять на мітинги на підтримку України,  а потім повертаються додому, пьють ароматну каву і лягають спати у свої комфортні ліжка. А в цей час в Україні кожної хвилини гинуть військові, гинуть мирні жителі, і закордонні аватарки чи мітинги не врятують житті українців. Якщо ви так любите Україну, то вчить українську і приїжджайте до нас відновлювати зруйновані школи і лікарні, працюйте в них вчителями і лікарями, працюйте  таксистами чи перукарями, бо кожна людина в Харкові сьогодні на вагу золота. Ми вдячні Заходу за гуманітарну допомогу, але зрозумійте, що поки вона дійде до якогось села, то там з 500 жителів в живих залишиться у кращому разі тільки 100. Тож, головне сьогодні зупинити війну».

На мою думку, Захід має діяти більш рішуче. Україна просила закрити її небо для російських літаків, просила важку зброю, системи протиповітряної оборони, але нас не почули. І нехай нікого не вводить в оману певне затишшя бойових дій на Слобожанщин. Росіяни повернуться, вони не полишили намірів взяти любою ціною Харків. А що то за ціна ми знаємо.

Ось у другій декаді  квітня планується мітинг на підтримку України перед Білим домом у Вашингтоні. Ми це вітаємо, але з якими гаслами прийдуть люди, до кого будуть звертатися? До Путіна чи до Байдена? Чи прозвучить звернене до президента США: «Досить обіцяти, почни діяти», як на мітингу у Варшаві?

Із «FB-щоденника»:  «12 березня. Нам вкрай потрібен оптимізм та хоч якісь гарні новини, за які ми чіпляємося, як за рятівне коло.  Те, що пишу тут, це, не дай Боже, не якась хроніка, а, мабуть, щоденник з купою особистих вражень та відчуттів. Вчора у місті періодично щось гуркотіло. Може, то була наша ПВО, а може десь на околицях. Адже там де я мешкаю, чути добре все. Постійне гуркотіння (іноді через кожні 15 хвилин), як що відверто,  дуже морально виснажує. Скільки разів бігали в укриття не пам'ятаю. З цієї ж причини готувати їжу іноді буває складно. Тому  їмо уривками, перебіжками та дуже швидко. Коли, врешті-решт, вдається випити гарячої кави або поїсти гарячої каші радіємо, як діти. Гарячої води немає. Холодна вода -крижана. Опалення трохи є, але все одно холодно. Вдень і вночі одягнені у 2-3 пари шкарпеток, светри, пуховики. Вечором не витримали гуркоту обстрілів і,  коли їх було вже  дуже близько чути, побігли в укриття. Там , у брудному підвалі, на самотужки зроблених ліжках провели усю ніч та навіть змогли декілька годин поспати. Зараз,поки відносно тихо, ласуємо гарячу каву. Що далі буде невідомо. Ось такі справи в мене у Харкові. Часом тяжко, але тримаємося, намагаємося бути оптимістами та не втратити гідності громадян Харкова».

- Як історик Ви досліджували тему української діаспори минулого століття. Що можете сказати про сучасну діаспору?

- Так я досліджував тему української діаспори під час Першої світової війни і після – у 20-30 роки минулого століття. Можу сказати, що зараз українська діаспора переживає унікальне явище – вона на 100% єдина. Таке ми спостерігаємо вперше за всю її  історію.

Під час Першої світової війни  одні українці брали участь у бойових діях в Карпатах  у складі Австро-Угорської армії. Інші – у російських дивізіях, сформованих, до речі, переважно на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Тож, відповідно і різні діаспори мали різні, зачасти протилежні настрої і погляди. Навіть у Канаді у 20-30-х роках частина української діаспори підтримувала УРСР. Вторгнення більшовиків в Україну у 1918 році , громадянська, а потім і Друга світова війни, окупація та інтеграція західноукраїнських земель за пактом Молотова-Ріббентропа зробили картину української діаспори у світі ще більш строкатою. Діаспора до 2022 року не була єдиною. Сьогодні ж вона згуртована за своїми цілями, за своїми поглядами. Ми, українці всього світу, нарешті, об’єдналися і стали єдиною нацією.

- Ви згадали бойові дії російських  військ  проти австро-угорських  і німецьких в Карпатах   у період Першої світової війни. Чи можна знайти якісь паралелі з сучасною російсько-українською війною?  

- Можна. Наприклад, в тому, що у Росії ніколи не було і немає звички  визнавати свої військові невдачі і поразки та реальні втрати. На Закарпатті є гора Черемха, за яку  з кінця березня 1915 року точилися запеклі бої між російськими і австро-угорськими військами, і в яких  полягло кілька тисяч вояків з обох сторін. Російські війська зазнали поразки. У російській пресі про ці бої жодним чином не згадали. У 1916 році в Росії була виставка гравюр «Наші герої» (війни 1914-1916 рр.),  і на ній був малюнок «Подвиг капітана Корецького», але місце, де він відзначився, не було названо. Тема поразки у Карпатах була табуйована, до того ж російське командування підробило дані про ті втрати у сторону зменшення. Реально на  горі Черемха з російської сторони було десь 15 тисяч вбитих, поранених і взятих у полон, Ми знаємо, що було багато героїчних вчинків солдатів і офіцерів російської армії під час цих боїв, а нагородили орденом Святого Георгія  всього 5 осіб. Показово, що в Австро-Угорщині відзначених нагородами було сотні, у газетах широко висвітлювали ті події, а після війни вийшла велика кількість спогадів про ті бої та історичних досліджень.

Або такий приклад. Після нібито переможного «Брусиловського прориву» у листопаді-грудні 1916 р. війська Російської імперії підійшли до Карпат і здійснили спробу прорватися до Ясеня, але зазнали величезних втрат. Цей провальний наступ як окрема тема у російській історіографії теж ніде не виділений.

Тепер порівняйте ці приклади з тим, як приховує від російських громадян російське військове командування реальні дані про втрати Росією  особового складу і техніки у війні 2022 року (станом на 25 березня Росія повідомила про загибель  1351 свого військовослужбовця, Україна про 16100 вбитих російських військових, західні аналітики назвали цифру у  щонайменше 6-10 тисяч загиблих росіян – ред.) 

- Ваші думки про причини війни в Україні і чим вона закінчиться?

- По-перше, нашому північному  сусіду Росії  завжди було важко примиритися з думкою, що Україна може жити краще, ніж вона.  По-друге, це її імперські традиції, коли Україна була російською колонією, звідси  і постімперські мрії про повернення до тих часів. Притому, що у Росії українців за «своїх» ніхто ніколи не вважав, вживаючи такі терміни як «малоросійські губернії», «малоросійське дворянство» і т.д. І все це залишилося і має і сьогодні велику вагу у світогляді російського суспільства. На українське вони й досі дивляться як на своє. А отримання Україною незалежності вважають за якесь непорозуміння. Звісно, їм прикро, що Україна сьогодні має свій політичний, свій економічний курс, що люди в Україні живуть краще, ніж в Росії. Я пам’ятаю, як у 2010 році до нас у Харків приїжджали з Бєлгорода, з Курська скуповуватися на Різдво або на Пасху, і казали, що українські товари (ковбаси, м'ясо, сало, овочі) більш якісні, ніж в Росії, а ціни набагато менші.

Щодо того, коли ця війна закінчиться, то ситуація змінюється кожного дня, кожної години, тому коли ми повернемося до мирного життя, сказати важко. Ми ж багато чого не знаємо. Я тільки бачу, як за кожний день війни зростає ненависть до агресора навіть серед російськомовних українців. І можу повторити те, що я казав угорським журналістам: «Ніхто не зробив більше для українізації Сходу і Півдня України, для національної самоідентифікації українців, ніж Путін своїми бомбами і ракетами». Лояльних до війни в Україні сьогодні немає. Так, ми мріємо про мир, про перемогу, про тишу, і ніхто не сумнівається, що, врешті-решт, війна закінчиться перемогою України. Тільки якою ціною? Скільки міст і сіл буде ще знищено, скільки загине ще людей?

З «FB-щоденника»: «5 квітня. Вчора було вкрай важко у морально психологічному сенсі. Буча, вибух та вбивство людей за 20 хвилин [їзди транспортом] від мене, розповідь сусідки по підвалу, що вона за 5 хвилин до вибуху з дітьми (3-ох та 9-ти років) дивом пішла з того місця, новини у ЗМІ про плани потвор захопити Харків, вибухи у місті. Все це якось навалилося на мене важким грузом так, що я на якусь мить зламався… почали лізти у голову думки стосовно виїзду... Але... Послухав нашого Олега Сінєгубова, поспілкувався з багатьма різними людьми і вирішив все ж таки залишатися. Бо у місті настрій попри все дуже вперто бадьорий і мабуть вміщується у таку фразу: «Харків захопити малореально. Гаряче може бути завдяки обстрілами та бомбардуванням. Але в нас усі ці дні і так не тихо». А ще майже усі мешканці мого дому повернулися до своїх квартир і ще більше згуртувалися. Та й загалом, кожного дня у місто повертається людей набагато більше ніж тих хто його залишає. Так, насправді, нам тут буває дуже моторошно і жахливо. Так, про багато чого звичного ті, хто залишилися, можуть тільки мріяти. Так, бувають панічні настої і нервові зриви. Але кожен з нас намагається у таких ситуаціях підтримувати один одного і бути максимально корисним (у тому числі і я) державі і місту, яке попри важкі рани вперто намагається ЖИТИ. Тож тримаємося з усіх сил і надалі до Перемоги.»

Наш кор.

Додаток: https://www.youtube.com/watch?v=7qqNqZvQMmI

Від редакції. У доповнення до вищенаведеного надаємо список гуманітарної допомоги, що вже надійшла, або яку незабаром отримає  незламний  Харків від міст-побратимів та інших добродійників:

Варшава направила 30 палетів з їжею, дитячим харчуванням, засобами гігієни та медикаментами, Познань та Ченстохова - вантажівки з їжею, засобами гігієни та медичними виробами.   

Чеське місто-побратим Брно направило до Харкова дві вантажівки із гуманітарною допомогою (63 палети загальною вагою 24 т) з їжею, засобами індивідуальної гігієни, медикаментами, речами для дітей, ковдрами, спальними мішками, карематами, електроприладами тощо.

Литовське місто-побратим Каунас направило гуманітарну допомогу Харкову, надіславши їжу, медикаменти, корм для тварин. 

Грузинські міста-побратими Тбілісі та Кутаїсі направили крупи, солодощі, консерви, дитяче харчування, засоби гігієни, спальні мішки.

Португальське місто-побратим Порту, разом з містами Гайя та Матозіньюш об’єдналися на знак солідарності з українським народом. Акція передбачає збір і доставку гуманітарної допомоги спільно з консульством України в Порту на українсько-польський кордон.  Загалом з Порту виїхали шість вантажівок з гуманітарною допомогою  Україні. До  Харкова направлено 16 т гуманітарної допомоги з їжею, предметами особистої гігієни, медикаментами та речами.

Мер ізраїльського міста-побратима Рішон-ле-Ціону звернувся до усіх початкових шкіл міста, які надали 1500 ящиків з гуманітарною допомогою, яку зібрали учні та їхні родини для харків’ян. Зібрану допомогу передали Єврейському агентству, яке передасть її відповідним центрам в Україні.

Відділ стратегічного розвитку Магістрату міста Кошице (Словацька Республіка) та Академії наук країни вийшли з ініціативою щодо виділення коштів у сумі приблизно 120 000 євро на закупівлю гуманітарної допомоги для міста Харкова (80%) та Ужгорода (20%). На сьогоднішній день готуються до відправки продукти харчування, гігієнічні виробки, переносні електрогенератори та одяг.

Місто Болонья (Італія) за безпосередньої участі керівництва міста з 1 по 9 квітня проводить низку заходів  зі збору коштів для закупівлі та направлення гуманітарної допомоги до Харкова згідно наданого списку позицій товарів першої необхідності.

Місто Тирана (Албанія) об’єднує свої зусилля з Посольством України в Албанії щодо надання гуманітарної допомоги. По всьому місту встановили намети для збору допомоги необхідної у надзвичайній ситуації, яку потім акумулює та сортирує міська соціальна служба.

На світлині:  Харківський історик Антон Бондарєв

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка