Традиція бенефісів якось пiдзабулась за останні роки у воронезьких театрах, тим утішніше було одержати запрошення в театр ляльок на бенефіс заслуженої артистки України Тетяни Сезоненко. Цю акторку я давно знаю і люблю. Колись, ще в пору існування театральних гастролей (невже таке було?), вона приїхала до Воронежа із Запорізьким театром юного глядача, побачила спектаклі Валерія Вольховського і вирішила, що повинна працювати тільки з ним. Дивно, утім, не це (до Вольховського просилися багато хто, так одиниці залишилися), а те, що, не обмінявши відразу свою запорізьку квартиру на Воронеж, вона протягом декількох років змушена була жити з донькою прямо в театрі. Ця епопея тоді обійшла усю воронезьку пресу. Інша б здалася, виїхав назад, але вона хотіла працювати тільки тут. Така відданість дорого коштує! Але ж робота з Вольховським не була медом, бували і роки простою, і незлагоди. Але Тетяна Сезоненко завжди була  переконана, що Валерій Аркадійович – головна людина в її творчій долі. Широкий творчий діапазон, розмаїтість ролей, техніка ляльководiння різних систем (планшетні, маріонетки, тростьовi) – це все Тетяна Сезоненко в спектаклях Вольховського. Серед її ролей була навіть Смерть у постановці «Соловей і Імператор». Вона однаково впевнено почуває себе й у «живому плані», і з лялькою будь-якої системи, що віртуозно продемонстровано, наприклад, у «Легенді про добре серце»: переходи-перевтілення тут миттєві.

В особистості Тетяни Миколаївни дуже залучає її працьовитість: коли в театрі бували простої, вона ніколи не скаржилася, а знаходила роботу сама. Своїм ім'ям і участю вона підтримала театр-студію «Лівий берег», де грала моноспектакль «Спроба повернення» по віршах, листах і щоденниках Марини Цвєтаєвої. Цю літературну композицію вона створила сама разом із завлітом театру ляльок Iриною Алпатовою (нині помітним московським критиком), і відбулося це в ті роки, коли інтерес суспільства до особистості і творчості Цвєтаєвої був на піку. Саме цією композицією і почала Сезоненко свій бенефіс.

Акторкою глибоко відчута доля Поета. Їй дуже йдуть кутасті нерівні рядки цвєтаєвських віршів. Любов, туга за Батькiвщиною, почуття власного достоїнства, страх за свою долю – усі відтінки передані нею правдиво, емоційно, безстрашно. От вона широким жестом розгортає руки – і звучить:

Нарешті зустріла потрібного мені,

У когось смертна потреба в мені...

І після таких віршів убивчо іронічно звучить читається нею по папірцю редакторське відкликання: «Дуже шкода, що, володіючи здібностями до віршування, Цвєтаєва не знає, про що їй писати».

Наростає трагізм у голосі акторки, досягаючи кульмінації в останній записці, де вона благає (кого?!) подбати про її сина. Різкий звук, як удар, гасне світло, і ти розумієш – все, здійснилося, земний шлях Цвєтаєвої кінчений. Але акторка знову виходить на сцену, у білій шалі, вся абстрактно-потойбічна, схожа на ангела Смерті з незабутнього спектаклю Вольховського «Лівша» і починає:

Йдеш, на мене схожий,

Очi опускаючи додолу...

Зі смутком подумалося, що в наші дні рідко зустрінеш настільки емоційне виконання, коли акторка воістину вкладає душу у вимовлені слова.

Імовірно, уміння Тетяни Сезоненко проникати в сердцевину поетичних рядків стало причиною для запрошення такого вимогливо режисера, як Михайло Бичків, у чиїм спектаклі «Сторіччя» акторка дуже вишукано читала цикл віршів Володимира Набокова – поета зовсім іншого складу.

Тема материнства – особлива для Тетяни, вистраждана: все-таки однією довелося виростити двох доньок. У пам'яті в мене дві зіграні нею матері – мати Валентина у великому спектаклі Вольховського «Озерний хлопчик», і матері-качки в «Дикому». Здавалося б, цілком зайнята собою, мати Валентина все-таки стурбована тим, що її хлопчик не схожий на інших дітей, вона намагається зрозуміти його, але не вистачає сердечних сил.

А качка так шкодує свого маляти-виродка, так захищає його від усіх – і в той же час лає і сварить його за прагнення літати. А наприкінці не сміє повірити, що прекрасний гордовитий лебідь – її маленький син. Яскрава, неабияка робота.

Вісім років тому, бідуючи в грошах (зарплата в театрі ляльок чисто символічна), Тетяна стала керівником дитячого театру-студії на Пушкінськiй, нині лауреата багатьох фестивалів дитячої творчості. Стала з розрахунку, а вийшло – по любові. Ця діяльність настільки захоплювала її, що зараз вона не уявляє собі життя без своїх вихованців, а вони, природно, без її. І все друге відділення було віддано її вихованцям. Чудова воля, з якj. ці діти грають уривки зі спектаклів, спiвають і танцюють. Звичайно, творчий вечір акторки Сезоненко не міг обійтися без згадування імені Вольховського. Усю свою любов і подяку вона вклала в цикл уривків зі своїх улюблених спектаклів – «Озерний хлопчик» і «Дикий». Вона грає їх разом з дітьми, передаючи в такий спосіб естафету творчості далі.

Не вмістиш усього в один вечір, за рамками залишилася, наприклад, її надзвичайно яскрава і помітна роль у «Антрепризі» у спектаклі «Вільна пара». Але ми пам'ятаємо і знаємо, що Сезоненко завжди відрізняли спрага нового, творча цікавість і упевнена майстерність. Вона завжди відкрита для експериментів.

Тонка, лiрична, прониклива музика була написана Олександром Балаяном спеціально для цього вечора. Режисером видовища виступив заслужений працівник культури РФ Володимир Разуваєв.

Поздоровлення були нечисленними, але дуже теплими. І це додало вечору якийсь затишний, домашній характер. Тут не було випадкових людей – тільки прихильники творчостi й актори, що цінують чудове мистецтво.

Людмила РОМАНОВА,

театральний критик.

 

 «Коммуна» (Воронеж),

 №34, 05.03.2004

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка