Підтримувати агресію проти свого народу і одночасно називатись українцем – це фарисейство і зрада своєї історичної Батьківщини

Часто можна почути таку фразу: «Культура і спорт – поза політикою!» Ті, хто її розділяють чи поширюють: або не розуміють, що це далеко не так, або свідомо каламутять воду, намагаючись виловити в ній свою рибку…

На жаль, саме виходячи з такого постулату, в Росії були влаштовані спортивні ігри на крові – Чемпіонат світу з футболу 2018 р. А в цей час на Донбасі російська зброя продовжувала вбивати і калічити українських воїнів, які захищають рідну землю від зайд, та мирних жителів Донбасу. Водночас, у російських в’язницях та слідчих ізоляторах перебувають понад шість десятків українських політв’язнів, деякі з них – справжні патріоти України, як Сенцов і Балух, вже довгий час голодують на знак протесту проти свавілля російських карально-саджальних органів (термін належить Андрію Макаревичу) та проти порушення прав людини в РФ. А як же фраза засновника сучасних Олімпійських ігор П’єра де Кубертена: «О, спорт, ти – мир!» («Ода спорту»)? На час проведення у давній Греції Олімпіад, припинялись навіть війни. Але то були інші часи…


Чи став світ за кілька десятків століть більш цивілізованим? Навряд! Адже сьогодні масово вбивають людей  як під час міжнародних змагань різних рівнів, так і наступного дня після їх завершення. Росія напала на Грузію після закінчення Олімпіади в Пекіні (символічна дата 08.08.2008), а після сочинської Олімпіади – російські війська окупували Крим. До речі, свого часу Гітлер теж влаштував грандіозні Олімпійські ігри 1936-го року, а через три роки після них розв’язав найкривавішу за всю історію людства Другу світову війну. Історія, як відомо, має здатність повторюватись.

Щодо культури, зокрема – української в Росії. «Пєсні і пляскі» у вишиванках на російських фестивалях – працюють на руку Кремлю, легітимізуючи радянське гасло про «дружбу народів» та «ми же братья» саме під час братовбивчої війни. А після початку агресії Росії проти України – одні українці мовчать, мов у рота води набрали (хоча продовжують веселити росіян українськими піснями й танцями), а інші, взагалі,  висловлюються в дусі "кримнаш", або прикрашають себе «георгіївськими» стрічками, які в Україні сприймаються не інакше, як фашистська символіка, адже саме  цими стрічками освячена окупація Криму й частини Донбасу, їх пов’язують на прикладах своїх «калашів» бойовики терористичних формувань – так званих «днр» і «лнр».

То чи так вже безневинна фраза «Культура і спорт – поза політикою», яка сприяє агресії? Замість того, аби бойкотувати будь-які міжнародні змагання і фестивалі в Росії, сюди залюбки з’їжджаються представники з багатьох країн, зокрема й західних, які традиційно вважаються осердям прав людини та демократії. І їм байдуже, що десь поряд судять за надуманими звинувачення українців, а на Донбасі російсько-терористичні війська вдень і вночі гатять із танків і мінометів не лише по військових підрозділах ЗСУ, але й по мирних містах і селах підконтрольної Україні території регіону.

Така «демократія» лише розв’язує руки Путіну. Немає сумніву, що після ЧМ-2018 війна на сході України розгориться з новою силою, а кількість українських політв’язнів у російських тюрмах значно зросте. Прикриваючись фарисейськими гаслами про дружбу, спорт і культуру, країна-агресор реалізує свої власні геополітичні (імперські) плани, а інші на все це закривають очі. Найгірше, що цю політику свідомо чи ні підтримують деякі українці в Росії, а найжахливіше – що серед них зустрічаються керівники відомих регіональних громадських організацій.

Саме про це йдеться у дописі Семена Погорілого, який ми пропонуємо увазі читачів. А разом з тим, закликаємо всіх до широкої дискусії з порушених питань. Готові оприлюднити будь-які аргументи «за» і «проти». Але безсумнівне одне: сьогодні Росія перейшла Рубікон своєю агресією проти України – не просто, як держави (російська влада стверджує, що такої держави взагалі не існує), але й проти її народу, культури (українська мова, за твердженням російської пропаганди, – це різновидність російського діалекту). Отже, слід, нарешті, визначатися: або ми українці, або хохли. Час змушує нас поставити крапку у цій дилемі.

Редакція «Кобзи»

Куди заведуть такі «реалізатори» української культури?

У Москві існує Національний Культурний центр України (НКЦУ), який покликаний бути українським культурно-інформаційним форпостом у Москві, в цілому в Росії. Крайнє загострення російсько-українських відносин піднесло питання про головний, а після закриття російською владою Бібліотеки української літератури – власне, єдиний повноцінний культурний осередок українців у російській  столиці, на рівень важливої державної справи. Як справляється з такою гуманітарною місією Культурний центр?

Про непрофесіоналізм, хабарництво, корупцію в Культурному центрі, який підпорядкований Державному управлінню справами (ДУС), написано і сказано багато. Успіх у боротьбі з цими ганебними явищами залежить від досягнень у такій боротьбі в самій Україні, але наразі тут похвалитися особливо нічим. Ситуація навколо Центру ускладнюється нашаруванням проблем, пов’язаних із нинішніми протистояннями. Як же Культурний центр, який фактично знаходиться на передньому краї, відповідає на сьогоднішні виклики?

За довгий час у Центрі згуртувався колектив, інтереси якого далекі від національних інтересів України. Не останню роль у цьому відіграла «селекція» Державного управління справами.
Внаслідок зрежисованого конкурсу, гендиректором НКЦУ став Валерій Юрченко, який до роботи в установі був представником у Києві антиукраїнської ради «українських» земляцтв у Москві. 

В Центрі з метою координації гуманітарної роботи серед українців Росії функціонує відділ діаспори, яким наразі керує Вікторія Скопенко. Від початку 90-х рр. Скопенко була активісткою українського руху в Москві, Росії. Все це у минулому. Сьогодні Скопенко є провідником угодовської політики підпорядкування українських організацій інтересам російської влади. Одночасно з роботою в Центрі Скопенко є провідником програми «Москва – город мира», яка посідає чільне місце в діяльності пані Скопенко і для якої відповідним чином використовуються можливості КЦУ – концертний зал, сценічний майданчик. 

На двох світлинах – ансамбль з підмосковного Пушкіно «Барвінок» у двох іпостасях.

Керівник ансамблю Тетяна Ключнікова – активістка українського руху в Росії, керівник громадської організації «Криниця» у м. Пушкіно Московської області, учасник загальноросійських та міжнародних форумів українців. Все у минулому. Коли стався історичний злам, пані Тетяна опинилась в антиукраїнському таборі. Сама вона так не вважає. Рахує себе справжньою українкою, а прибічників Майдану – американськими запроданцями. Революцію Гідності вважає державним переворотом, народ в Україні або обдурений, або заляканий. Знайомі мотиви. А далі – участь у акціях на зразок «кримнаш». Так «Барвінок» обрав свій шлях. 

На другій світлині Скопенко славить «Барвінок» у Культурному центрі України в Москві. 

Звичайно, кожна людина має право на власну думку, власні погляди, а от факт виступу «Барвінку» в Культурному центрі України став можливим завдяки організаторам заходу - адміністрації Центру, зокрема, гендиректору В. Юрченку та заввідділом діаспори В. Скопенко.

Для апологетів тези «культура поза політикою»: Йосип Кобзон є великим співаком, але сьогодні важко уявити його виступ на українській сцені. Зрештою, «Барвінок» міг би не переходити публічно певну межу і хай би співав.

З нагоди 25-річчя Культурного центру 23 травня 2018 р. Державне управління справами надіслало вітальний лист, в якому наголошується, що «…на Культурний центр України покладено важливе завдання з реалізації державної культурної політики та популяризації української культури на території Російської Федерації».

Під час концерту на почесних місцях сиділи запрошені В. Юрченком представники антиукраїнських земляцтв» Микола Лях та ін., послом яких у Києві Юрченко до недавнього часу був. Поряд з ними були українські дипломати, які досить часто бувають в КЦУ і займають хіба що відсторонену позицію.

Навряд чи можна назвати таку роботу Культурного центру зразком української державної культурної політики, що відповідає українським державним інтересам.

А може, дійсно, дослухатися до думки української громадськості Москви і в абревіатурі КЦУ літери КЦ тлумачити як колаборантський центр?..

Семен Погорілий
Москва, червень 2018 р.

На світлинах: Носіння «георгіївських» стрічок в Україні заборонено законом. «Георгіївська» стрічка – символ російської агресії проти України, невід’ємний атрибут одягу бойовиків, що відстоюють «русскій мір» на території незалежної держави. Керівник громадської організації «Криниця» та родинного ансамблю «Барвінок» Тетяна Ключнікова (крайня праворуч) і учасники цього колективу з «георгіївськими» стрічками на грудях. Зав. відділом діаспори НКЦУ Вікторія Скопенко вітає ансамбль «Барвінок» на сцені Культурного центру України в Москві.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка