Друк
Розділ: Українці в Росії

Відійшов у вічність активний учасник українського руху в Москві Олег Храбан

21 липня у Москві на 95-му році життя одійшов у вічність Олег Григорович Храбан — активний діяч української громади в російській столиці, ветеран Великої  Вітчизняної, бойові заслуги якого в боротьбі з німецьким фашизмом відзначені орденами, медалями «За відвагу”, «Учаснику битви за Ленінград» та іншими нагородами.

Народжений 14 травня 1923 року в місті Новограді-Волинському, О.Г. Храбан з  1939 року пов`язав своє життя з Росією: навчався в Ленінградському електро-технічному інституті зв’язку, а згодом  служив радистом на Волховському фронті, брав участь в обороні Ленінграда. Протягом 1943-1947 років студіював інженерну справу в  Московському енергетичному інституті, отримав спеціальність інженера-електрика, затим плідно працював у Всесоюзному науково-дослідному кіно-фотоінституті (завідувачем лабораторії, старшим інженером, старшим науковим співробітником).

Залюблений в культуру, історію України, в рідну мову та літературу, він, будучи кандидатом технічних наук та «Відмінником кінематографії СРСР», людиною високої громадянської честі й національної гідності, віддав багато зусиль становленню в Москві осередків рідної мови та культури - товариства «Славутич», Українського історичного клубу, Бібліотеки української літератури у Москві (БУЛ). Тут його стараннями підготовлено до друку немало доповідей і статей для «Наукового  вісника українського історичного клубу», книгу мемуарів знаного на Черкащині краєзнавця-історика Г.Ю. Храбана «В сталінських катівнях» та наукове дослідження зазначеного автора, свого батька, про передумови та перебіг Коліївщини — селянської війни в Україні в 1768-1769 рр. Обидві праці, що свого часу були яскраво презентовані в БУЛ, викликали неабиякий інтерес читачів.

Відкриттям ще однієї грані творчості нашого талановитого земляка стало ознайомлення з його поетичним доробком, зокрема, із перекладами українською мовою творів Олександра Пушкіна, Міхаїла Лєрмонтова, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького та  Вільяма Шекспіра, представлені у рамках літературного  фестивалю «Український мотив» та клубу-студії «Слово», що діяла при БУЛ, та опубліковані в електронних виданнях ліквідованої владою єдиної державної бібліотечної, культурно-просвітницької установи в Росії, створеної для задоволення національно-культурних запитів шанувальників української культури.

Вклонімося пам`яті одного з них — вірного сина України, мужнього воїна і громадянина, людини неабиякої духовної наснаженості та щедрості в творенні добра для людей.

Слава герою-фронтовику!

Вічная пам'ять Олегові Храбану!

Пропонуємо поезії та переклади Олега Храбана, надані членом Національної Спілки письменників України, заступником директора, завідувачем відділу українознавства, культурно-просвітницьких та медійних програм Бібліотеки української літератури в Москві (2006-2018 рр.), лауреатом Міжнародного фестивалю слов`янської поезії «Співочі письмена» Віталієм Крикуненком.

 

Олег ХРАБАН

 

ИЗ ВОЕННОЙ ТЕТРАДИ

Встреча ветеранов

Военное братство. Тоска по былому,
На миг хоть вернуться назад.
Когда все тебе нипочем, молодому,
Когда все решает комбат,

Когда в эшелонах переднего края,
Мы все перед долгом равны:
Мы жизнью своей каждый день отвечаем
За честь и свободу страны.

Орден Отечественной войны 1-й степени

Уже не пройти нам развернутым строем,
Не встретить нам юность свою.
Теперь мы лишь память живая героев,
За Родину павших в бою.

В боях, в медсанбатах они были рядом.
Нас много было… Молодых!
Теперь мы за них получаем награду.
Мы… Те, кто остался в живых.

 

Вспомни, товарищ!

Марш ветеранов стрелковых бригад

4-го Гвардейского стрелкового корпуса

Муз. Н.Алексеенко

Слова О.Храбана  и  Н.Алексеенко

Ты вспомни, товарищ, бои под Синявино,
Ты вспомни бои подо Мгой,
И сколько друзей боевых там оставлено
Под ржавой болотной землей.

Припев
Четвертый армейский
Наш корпус гвардейский
Ты славою путь свой покрыл.
Мы рвали блокаду у стен Ленинграда,
Чтоб город-герой вечно жил.

Бетоном и сталью одеты высоты
И в воздухе бомбы свистят,
Но снова и снова бросалась на доты
пехота полков и бригад.

Четвертый армейский…

Там топи кипели и рощи редели
Под градом смертельным свинца.
Мы вражью блокаду вокруг Ленинграда
Не дали сомкнуть до конца.

Четвертый армейский …

Так пусть же напомнит солдатская песня
Тех дней боевых рубежи...
Как трудно там было, ты вспомни, ровесник,
И внукам своим расскажи.

Четвертый армейский
Наш корпус гвардейский
Ты славою путь свой покрыл.
Мы рвали блокаду у стен Ленинграда,
Что б город-герой вечно жил.

Умань
В минуты редкого покоя
Встают передо мной
Сады и небо голубое
Любимый город мой.

Я разве думал, уезжая
В далекий Ленинград,
Что будет здесь нога чужая
По улицам гулять.

Что будут  пьяные солдаты
Разбойною ордой
Жечь, грабить,  рушить твои хаты
Любимый город мой.

Но знаю я, недолго фрицам
Топтать твои сады,
Что вскоре ты освободишься
Немного погоди…

Разгром врага все ближе, ближе…
Покончим мы с войной
И вскоре я тебя  увижу
Любимый город мой.

Была весна 1942 года. Писал я это наивное стихотворение
на Волховском фронте, когда мы стояли в обороне и шло
формирование 2-й Ударной армии.
А впереди  - ожесточенные, малоизвестные  Синявинские
 сражения и лично для меня –  множественные осколочные
 ранения,  операции в  госпиталях и инвалидность.
Как говорится, на всю оставшуюся жизнь.  

Трохи з моєї особистої лірики
СПОМИН
Як минуле, куди вже нема вороття,
Як дитинства бездумного віху,
Я згадаю напевно на схилі  життя
Українську солом’яну стріху

НІЧ
Без люстри  чужа якась стеля,
Чужії без килимів стіни.
Назавтра батьківську оселю
Я мабуть назавжди  покину.

Немає до кого озватись
Помчали додому онуки.
Останнє вже винесуть з хати
Байдужі у поспіху руки.

Вернусь, не вернусь я не знаю.
Дощем за вікном шумить листя.
Я тільки могилки лишаю
В колись мені рідному місті.
                                             

1991

МОЛИТВА

На серці щемить незагоєна рана,
Та мало ще горя мені.
І раптом приходить жахливий світанок
Зі смертю, що стала у сні.
           
Тепер уже все. Ні батьків, ні дружини, 
Лиш спомини болем печуть:
Як міг я батьків одиноких покинуть
І смерті дружини не чуть?

Ні їм, ні мені   вже ніщо не поможе,
Я хрест свій повинен нести.
Ти все знаєш, Боже.
Прости святий Боже.
Прости мені, Боже... Прости!
                                                       

1992

 

З ПЕРЕКЛАДІВ Олега ХРАБАНА

Вільям ШЕКСПІР                    

                        СОНЕТ 90
Кидаєш мене -  тепер  це зроби, 
Коли  мені  наперекір весь світ.       
Не дожидайся ліпшої доби,             
Хай стане  ця  біда  між інших бід.           

Коли на  серці закрились  рани,        
Підступно і  жорстоко  ти  не бий.    
Буремну  ніч хай не  продовжить ранок     
З   дощем  і сірим  небом без надій.               

Якщо  покидаєш,  не   кидай тоді,            
Коли   зламають біди і зігнуть    . 
Покинь,  поки тримаюся в біді             
І  зможу вмить  утрати жах відчуть. 

Всі біди,  все,   що я  вважав   бідою,            
Ніщо  перед розлукою  з  тобою.      

жартівливе закінчення сонету

Бог Купидон дремал в тиши лесной,
 А нимфа юная у Купидона
Взяла горящий факел смоляной
И опустила в ручеек студеный.
Огонь погас, а в ручейке вода
Нагрелась, забурлила, закипела
И вот больные сходятся сюда
Лечить купаньем немощное тело.

Ошибка повторяется все вновь
В любви вся  суть - разносится молва.
На воду ведь согрела не любовь,
А факел смоляной, то бишь – дрова.

Я не слыхал, чтоб хоть один Титан
Любовью вскипятил воды стакан.

М.Ю. ЛЕРМОНТОВ 

ДУМА
Сумуючи дивлюсь на наше покоління!
Його прийдешнєє чи темне, чи пусте,
Воно під тягарем пізнання і сумніння
Старіючи в бездільности росте.

Ми ще з колиски забагато маєм
Батьківських помилок і кинутих  надій.
Життя набридло нам,  як рівний шлях без краю,
Як  учта  на гульбі чужій.    

До  зла і до добра без сорому байдужі,
Почавши жити  в'янемо без боротьби,
У небезпеці в нас ганебно-ниці  душі
І  перед владою – нікчемні ми раби.

Отак  хирлявий плід  завчасу зрілий,
Ні взір його,  ні смак  не тішать  нас,
Приблудою  висить  в квітках осиротілий,
Час   їхньої  краси  -  його  падіння час.

Наш  розум висушений  як у спеку колос;
Таїм ревниво ми  від близьких нам  людей
І  заміри юнацькі, і шляхетний голос         
Невірою  осміяних страстей.  

До  чаші  насолоди ми лише торкались
Та юні сили цим не зберегли.                     
І  кожна радість назавжди уже зосталась
Без того,  що колись  ми  в  ній знайшли. 

Поезія, мистецтво, їх чудовні сили              
Не  змусять наше серце затремтіть уже:      
Останок почуттів ми в серці схоронили.  
Так скнара скарб,  вже непотрібний, береже.

Ми  ненавидимо і любим випадково,             
Офір не варті ані злість, ані любов.
В  душі  у  нас панує таємничий  холод,        
Коли  вогнем скипає кров.                              

Нудять нас старосвітські предківські забави  
З   розпустою  уже сивіючих  хлоп'ят.             
До гробу ми йдемо  без щастя і без слави,      
Насмішкувато дивлячись назад.                     

Юрмою хмурною пройдемо ми над світом      
І  не зоставимо ні згадки, ні  сліда,                     
Не кинемо вікам ні задумів розвитих,                 
Ні генієм  початого труда.                                     

Наш  прах з суворістю судді-громадянина   
Нащадок огудить  презирливим віршем,       
Гіркою  кпиною ошуканого сина                    
Над   змарнувавшим вік отцем. 


ВІТРИЛО
Біліє цяткою вітрило
В тумані моря голубім.
Що в ріднім краю ти згубило
І що шукаєш у чужім?

Гуляє вітер, море грає
І щогла гнеться та скрипить.
Ні, човен щастя не шукає
І не від щастя він біжить.

Під ним мов струмені лазурі,
Над ним    світильник золотий,
А він, бентежний, просить бурі,
Неначе в бурях є спокій.

О.С. ПУШКІН

В`ЯЗЕНЬ
Сиджу, неборак, у темниці сирій,
В неволі зрощений орел  молодий,
Сумний мій товариш, махає крилом,
Криваву поживу клює під вікном.

Клює і кидає, зорить у вікно,
Так ніби в думках ми вже разом давно.
І поглядом кличе, і криком своїм
Мов висловить хоче: летімо, летім!

Ми  вільнії птахи. Нам, брате, пора
Туди, де з-за хмари біліє гора.
Туди, де в просторах синіють моря.
Туди, де гуляє лиш вітер... і я."

 

ПОЕТОВІ
Поете, надто не цінуй любов народну,
Бучні похвали дуже швидко проминуть.
Почуєш дурня суд і тлуму сміх холодний,
Але спокійним, твердим і байдужим будь.

Ти цар! Живи один. Вперед лиш поступай,
Тільки за вільним розумом своїм іди,
Удосконалюй милих дум своїх плоди
І нагород за посвят свій не вимагай.

Усі вони в тобі! Ти є найвищий суд,
Ти найсуворіше оцінюєш свій труд.
Ти задоволений,  вимогливий художник?

Чи ж так? Тоді нехай юрма твій твір гудить,
Плює на твій вівтар, де твій вогонь горить,
І по-дитячому розхитує жертовник.

                    Перекладено в лютому 2002 р.

Адам МІЦКЕВИЧ

ДО ДРУЗІВ РОСІЯН
Чи згадуєте ви мене? Коли в'язниці
Чи вмерлих друзів згадую я в вигнанні,
То поруч з ними ваші чужоземні лиця
Завжди у спогадах з'являються мені.

Де ж ви тепер? Рилєєв - вільності зоря.
Його - шляхетного - так обіймав, як брат, я.
Умер він у петлі з наказу мстивого царя.
Народу, що пророків губить, шлю прокляття.
Бестужев - друг і брат, поет і офіцер.
Рука його, що звикла до пера і зброї.
За царським вироком прикована тепер
До польської руки у каторжнім забої.

А інших Господь Бог жахливіше скарав:
Чи за відзнаку, чи за новенькі погони
Навіки душу хтось із вас цареві запродав
І на його порогах б'є тепер поклони.

Той за ліврею царську свій продав язик
І славить він царя, що смерть несе народу.
А третій катом став, він до прокльонів звик
І топить у крові братів моїх свободу.

Коли до вас на північ, від вільного краю
Сумні слова мої долинуть із далека,
Хай ніби з неба над снігами пролунають,
Звістуючи свободу, як весну - лелеки.

Ви голос мій пізнаєте. Бо я, коли мовчав
І плазував, як та змія, перед тираном,
До вас довіру голубину завжди мав.
Вам відкривав душі моєї біль і рани.

З віршами виливаю в світ чашу трутизни,
Гіркі мої слова печуть і ятрять рани.
Гіркота, створена з крові та сліз вітчизни,
Не вас хай роз'їдає - а лише кайдани.

А коли лайку я від когось з вас почую
То лайка та мені собаку нагадає,
Що з ланцюгом так звиклась,  що того кусає,
Хто її від неволі тяжкої рятує.

СМЕРТЬ ПОЛКОВНИКА
Де в бору лісникова хатина
Зелень чоту стрілецьку ховає.
Пильна варта стоїть коло тину,
У тій хаті полковник конає.
З близьких сіл поприходили люди.
Видно вождь був великим і знаним.
Всіх тривожить, що з ним тепер буде,
Всіх турбують полковника рани.

Наказав він коня окульбачить,
Що для нього зробив так багато.
Щоб коня перед смертю побачить,
просить ввести його до кімнати.
Він лежить у мундирі стрілецькім,
Просить шаблю принести, набої.
Він вояк і тому, як Чарнецький,
В смертний час хоче бачити зброю.

Потім в хату зі словом Молитви
Ксьондз ввійшов. Тепер Бог його судить.
Всі повстанці від жаху поблідли
І молились навколішках люди.
Ті, що з військом Костюшки ходили
І не раз в бою кров проливали
Та ні разу сльози не зронили,
Всі молились і гірко ридали.
Вранці тут не було уже війська,
Коли тихо дзвонили в каплиці,
Бо з'явився москаль зовсім близько.
Люд все йшов, щоб з героєм проститься.
На киреєю посланім ложі
Він лежав у нужденній світлиці.
Хрест в руці. Поруч - шабля, рушниця.

Та чому мав лице таке гоже?
Пишні груди? Ніякого дива:
Вмерла дівчина гарна, смілива.
Вождь, що військо водив на гармати,
Це литвинка Емілія Плятер!

Юліуш СЛОВАЦЬКИЙ
                        1809 – 1849


ДО МАТЕРІ
Надірвеш не раз серце, моя люба нене.
Як побачиш вертаючих і прощених.
Проклянеш ти зброю, надто міцну для мене,
І мою упертість у намірах шалених.

Знаю, що вернувшись тобі приспорив би літ,
Та, коли питатимуть тебе про сина,
Скажи їм: як собака він на прапорі ліг,
Коли кличу, не йде, тільки водить очима.

Прапор він стереже. Що ще міг би зробити?
Тільки поглядом біль свій він ділить зі мною.
 Волить вмерти, ніж знову з ошийником жити,
Волить відчаю келих, чим жити з ганьбою.
 
Прости ж свого сина, дорогая матусю!
Пробач, що не можу я вийти із бою,
Вернувшись до краю - ніби Бога зречуся...
А інакше давно був би разом с тобою.

Доля мене вже не може вразити.
Моє майбутнє з битим шляхом схоже.
Я маю - жити в муках і творити.
Це все роблю і це все, що я можу.
Бували колись кохання години,
Зорі рожеві, блискучі сузір'я...
На схилі днів залишилися чини
смутні і великі, як сонце вечірнє.

Коли на них дзиґар життя спиниться,
Дух жайворонком вилетить із тіла.
Дай сили, Господи, чудовій птиці,
Аби вона високо залетіла.

А може, коли вічним сном спочину,
Душа у мене ластівкою стане.
Дай, Боже, щоб з веселими очима
Вона летіла на світло незнане.

ЗРАДНИК
Із в'язничних воріт конвоїри ідуть,
Проводжають труну з дощок білих,
Закидають до возу, за місто везуть.
Це - в'язня тіло.

Може Бог його муки тяжкі припинив,
Взяв із ями до раю щасливця?
Ні! Безбожник він: Сам собі вік вкоротив;
Він - самовбивця.

Дзвону в пам’ять його не було того дня.
Не читались молитви з амвону
І не йшла за труною в сльозах вся рідня,
Не йшли знайомі.

Бо прощення царя заслужити хотів:
"Тільки б вижить, а там - хоч за грати"
І на муки пекельні віддав він братів
За життя - зрадив.
А могилка його на розстані доріг
Викликає огиду і жах перехожих...
Ще ніхто проказати молитву не зміг:
"Прости йому, Боже!"

ГІМН
Сумую. Боже! У вечірню пору
Ти в небо кинув фарби ясні, чисті.
 Для мене гасиш в лазуровім морі
Зорю вогнисту.
Хоч це для мене ти зробити можеш.
Сумую, Боже!

Голову піднявши колосом пустим
Стою. Мені нічого вже не треба.
Лице моє на показ усім чужим -
Спокій неба.
І лиш Тобі відкрити серце можу:
 Сумую, Боже!

Дитина загубивши матір гірко плаче.
І я буваю часто до сліз близький,
Коли на заході у морі бачу
Останні блиски.
Хоч завтра сонце знов побачить зможу.
Сумую, Боже!

Сьогодні далеко у морі кипучім,
Де беріг давно за обрієм згинув,
Я бачив журавлиний ключ летючий
У небі синім,
А в краю їх побачить вже не зможу.
Сумую, Боже!
Тому, що багато я бачив могил
І майже не знав я рідного дому,
Тому, що прочанином часто ходив
При блисках грому,
Тому що не знаю , де руки зложу,
Сумую, Боже.
Ти бачитимеш мої кості білі
Просто неба на землі голій
А я ж людина, мені хоч в могилі
             Потрібен спокій.
Не судилось мені безпечне ложе.
             Сумую, Боже!

В краю сказали невинній дитині
Усяк день молитись за мене...Знаю,
Що моє судно в своїй тулянині
          Лиш йде до краю.
Тому ця молитва не допоможе, 
                 Сумую, Боже!

На ясну веселку, це справжнє чудо,
Що янголи у небі розстилають,
Дивились і дивитимуться люди...
І всі повмирають.
Скоритись перед вічністю не можу.
 Сумую, Боже!

На світлині: Світлої пам’яті Олег Григорович Храбан.