Друк
Розділ: Вісник (Краснодар)

На початку зими сповнилося 95 років з дня народження цього кубанського видатного шевченкознавця, протестанта-євангелика.

Ще один забутий кубанський шевченкознавець Михайло Васильович Фесенко народився 1 грудня 1900 року у станиці Ключевської в родині військового старшини. Його батько Василь Васильович Фесенко в майбутньому стане членом Кубанської крайової Ради. Спочатку Михайло закінчив Александровське реальне училище у Катеринодарі. У роки громадянської війни вступив добровольцем у партизанський загін полковника Лесевицкого, у складі якого брав участь у Першому Кубанському «крижаному» поході. Важко пораненого Михайла товариші залишили в станиці Дядьковській, де місцеві козаки укрили юнака від більшовицької розправи.

У 1918 р., залікувавши рані, Михайло повернувся в кубанську столицю і став студентом Кубанського політехнічного інституту. Після розгрому в 1920 році Кубанської армії, пішов у Грузію, а вже відтіля з невеличким загоном повстанців пробрався до Криму. Коли останній оплот білого руху пав, разом з армією Врангеля у Туреччину, а потім у Європу евакуювався і Фесенко. У Чехословаччині в Подебрадської господарської академії він прослухав чотири семестри на економічно-кооперативному факультеті. У 1925 р. перебрався за океан, у США. У 1929 році закінчив курс Принстонскої духовної академії. Одержавши ступінь бакалавра богослов'я, переїхав до Канади і там був призначений пастором Пресвітеріансько-евангельскої громади.

У Канаді він кілька років видавав під власною редакцією журнали «Євангелічна правда» і «Кубанський Край». Перший журнал цілком присвячений богословським проблемам, а другий, що виходив на російській і українській мовах, був покликаний згуртувати земляків, що перебували у вигнанні на землях Північній Америки. Крім журналів пастор М.В. Фесенко видав «Требник» і «Збірник проповідей» і інші богословські праці. Вищою посадою на духовному поприщі стало його обрання першим головою Ради українських євангелічних церков. У 1976 році кубанський козак залишив своє пасторське служіння і пішов на заслужений відпочинок.

Помер Михайло Васильович Фесенко 7 квітня 2003 року, будучи вже зовсім у похилих роках.

У своїй статті, присвяченій релігійним поглядам Тараса Шевченка, він гостро полемізує с православними богословами, що дорікають Кобзарю за начебто  притаманний йому атеїзм. Фесенко доказує, що з точки зору пресвітеріан такі звинувачення абсурдні. Ця стаття не втратила свого значення, адже за останні роки нападки на великого українського поета з боку “літературознавців от православ’я” тільки посилилися.

Віктор ЧУМАЧЕНКО,

член Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка (Кубань),

заслужений працівник культури України і Кубані.

Релігійність Тараса Шевченка

Усі українці справедливо вважають Тараса Шевченка за великого патріота, геніального поета, одного з найбільших будителів народу. Пантелеймон Куліш писав: «Вся краса української поезії відкрилася одному Шевченкові». І справді, майже кожна сторінка «Кобзаря» – це палкий заклик любити свій народ і край, це пророцький осуд всякої неправди і неволі.

Сміливий осуд насильства, релігійного лицемірства і соціальних неправд ставлять Тараса Шевченка нарівні з старозавітними пророками. Могутній протест проти неправди у Шевченка, сполучений з глибокою правдивою ві­рою, що випливає з глибин його єства.

Спроби комуністів зробити Шевченка атеїстом просто сміхотворні. Адже ніхто з українських письменників не вживав так часто і з такою глибокою побожністю ім'я Бога, як Шевченко. В усьому «Кобзарі» вжито ім'я Бога побожно 495 разів і марно тільки 12. Із 230 творів «Кобзаря» ми маємо 25 суто релігійного змісту.

Слово Бог Шевченко вживає з глибокою любов’ю і пошаною: «милий Боже», «святий Боже», «Господь Бог мій» і т. д. Це є найкращим доказом, що Шевченко не був ате­їстом. Невже атеїст перекладав би псалми, або писав тво­ри релігійного змісту? А ці твори у Шевченка прекрасні. До того ж у кожному із своїх творів він вживає з великою побожністю слово Бог, пересічно два - три рази.

Як же пояснити вирази Шевченка, що на перший погляд здаються богохульні? Такі вирази богохульні для православних і католиків, тільки не для євангеликів. Ми стверджуємо, що в Шевченкових творах немає жодного виразу, який доводив би про його нахил до безбожництва. У поемі «Сон» Шевченко Бога називає «милим». Україні він радить: «Годуй діток; жива правда у Господа Бога». У цій же поемі, змальовуючи з обуренням сваволю поміщиків, злиденне життя й нестерпне-страждання кріпаків в Україні, він каже, що коли може бути таке зло, то, очевидно: «Немає Господа на небі». Так, це є протест. Проте він не може бути доказом, що Шевченко був атеїстом. У Торонто був євангелик, глибоко релігійна людина. Молячись, цей євангелик з захопленням говорив: «Чого Ти, Господи, не відкликнешся, якби Тебе не було зовсім». Такі вольності в молитві до Бога у п'ятидесятників і баптистів звичайні. Ми, пресвітеріани, не визнаємо молитов, в яких бракує глибокої пошани. Але факт залишається фактом: віруючі люди вживають таких гострих виразів. Шевченко говорить, що Бог: «... може бачить, та помага як оті гори». Такі вирази ми маємо у Св. Письмі. У пс. 83 Давид каже: «Не мовчи, не німуй, озовися Боже». У пс. 44:2-й він звертається так до Бога: «Пробудися, чого спиш, Господи?» Проте ніхто не обвинувачує псалмиста в атеїзмі. Отже згаданий вираз Шевченка, безперечно, різкий, як і у псалмиста, але не атеїстичний.

В поемі «Сон» Шевченко висловлює таке почуття: «Я Богу помолюсь... Я так її, так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога. За неї душу погублю». Це не є доказ безбожності Шевченка, а його глибока любов до свого народу. Ап. Павло висловлює такі саме думки: «Бо я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів моїх рідних мені по тілу». Отже почуття глибокої любові до народу ми знаходимо в ап. Павла. І в Шевченка. Що Шевченко не мав на думці хулити Бога, доводять до того попередні слова: «Я Богу помолюсь».

Чимало Шевченкових творів ритуалісти вважають за богохульні, тоді як євангелики приймають їх з спокійним серцем. Наприклад, твір «Світе ясний, світе тихий» скерований проти православної обрядовщини, що мертвила дух і гасила божє світло. Цей твір євангеликі вважають гас­лом реформації. В поемі «Юродивий» Шевченко обурю­ється проти ока, що спить в кіоті, і запитує, чи воно бачить усі ті кривди, що діються в Україні. Це око він називає іронічно «всевидящим». Напади Шевченка на «око в кіоті» викликає співчуття в євангеликів. Для євангеликів такі кіоти з очима це ідоли, які давно пора знищити.

Треба раз назавжди пам'ятати, що всі ніби богохуль­ні вирази у творчості Шевченка скеровані не проти Бога, а проти православної мертвеччини, обрядовщини і риту­алу, проти усього того, що Шевченко називає візантійщиною. Шевченко змальовує двох богів, а саме: бог «візантійський», представлений в православії, і Бог Ісус Христос, якого він палко любив і про якого говорить: «Збрешуть люди і візантійський Саваоф одурить, Не одурить Бог». Візантійський Саваоф» для Шевченка це православна церква, яку він не любив усім своїм серцем.

Що православні й католики вважають у творчості Шевченка за хулу — євангеликі визнають де за правдивий критицизм. Безперечно Шевченко не мав симпатій до православ'я. Візьмімо хоч би його враження («Щоденник» 1857) від православної церкви:

«Війшов я до притвору і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо-диво намальоване на три-аршинній округлій дошці. З початку я думав, що це індійський Ману чи Вишну заблукав до християнського капища — поласувати ладану та оливки». «Де християни? Де безплотна ідея доброї чистоти? Скорше в шинку ніж у цих зогиджених капищах»... «Зайшов до собору (катедри) послухати архієрейської півчі. Дивно, чи це з непривички, чи так воно й єсть – це певніше — але в архієрейській службі з усією її обстановою і взагалі в декорації показалось мені щось тибетське або японське. І при цій маріонетковій комедії читається Євангеліє. – Найпоганіший контраст!»

Звичайно Шевченко брав певні мотиви і на православні теми, як, напр., оповідання про «Іржавецьку ікону», але це він використовував як цікаві леґенди.

Не мав жодних симпатій Т. Шевченко і до римо-католиків. Найкращим доказом цього є його поема «Єретик». В ній Івана Гуса – чеського патріота, борця за народну правду, Шевченко називає «правдивий», «сміливий», «ве­ликий мученик» і т.д., та немилосердно картає папу, що

Людською кровію торгує

І рай у найми оддає.

Духовенство ж порівнює з воронами, гадюками, соба­ками, у них «в ясних ризах... лютії очі» тощо.

Які ж тоді були властиво релігійні погляди Шевченка? Найближче його світогляд підходить до євангельського. Лише євангелик може читати «Кобзаря» з цілком спокійним серцем і повним задоволенням. Шевченко безперечно вірив у Бога. Пишучи до свого приятеля на вістку про перенесену ним утрату, він радить йому: «Вір глибоко розумно». Це не є порада невіруючого.

Шевченко глибоко вірив у молитву, його твори сповнені порад молитися. Він не раз пише про свої молитви. Він вірив Христові і любив Його. Ненавидів фарисейство й ідольство, православ'я і католицизм. Ми знаходимо в Шевченка без кінця і краю суто релігійні вирази, ними повний «Кобзар». В «Невольнику» він пише: «Скрізь неправда, де не гляну, скрізь Господа лають». В «Кавказі» він визнає: «Христе, Сине Божий». В «Неофітах» він називає Христа «Сином Божим у плоті» і т. д.

Усе це підтверджує, що всі симпатії Шевченка були по боці євангельського руху. І цілком зрозуміло, що всі його переспіви псалмів євангеликі з великим захопленням співають на своїх богослужіннях.

Щоб не мати сумніву в євангельських настроях Шевченка, подаємо уривки з Шевченкових творів, що їх так старанно замовчують православні й католики, і які з великим захопленням читають євангеликі.

«А я нишком Богу помолюся,

Щоб усі слов'яни стали

Добрими братами

І синами сонця правди,

І єретиками

Отакими, як Констанцький

Єретик великий!

Мир мирові подарують

І славу вовіки»! 

(«Єретик»)

Тут Шевченко висловлює свої найглибші переконання. І тут же ми бачимо, що протестантів («єретиків») він вва­жає «синами сонця правди». Для нього Іван Гус «єретик великий» — духовний велетень. Це «єретики» такого духа, що «спроможуться подарувати мирові мир і славу». Шевченко бажає, щоб і українці стали «єретиками» такими, як протестант І. Гус.

Шевченко завжди попереджає «сторонніх людей» і, вдивляючись зором мудреця вглибінь наступних поколінь, віщує:

«Не смійтеся, чужі люди!

Церква-домовина

розвалиться, а з-під неї

Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти».

(«Суботів»)

Це пророцтво здійснюється на наших очах. Ритуалі стичні церкви розвалюються, і наближається день, коли в Україні кожний матиме можливість помолитися вільно, без опіки «батюшки» з МВД чи «Охоронки».

При всьому бажанні ритуалістам важко зробити Шевченка православним чи католиком, як і атеїстам зобразити його безбожником. Звичайно в совєтських обставинах, де чимало громадян не мають найменшої уяви про євангельський рух, дуже мало поінформовані автори розвідок про Шевченка, не знають як окреслити світогляд Шевченка. Беручи до уваги всі дані, що його не можна вважати за людину з рітуалистичним світоглядом, і не маючи ніякого уявлення про науку євагельскої церкви, вони пробують зобразити його як поборника безбожності, наперекір глибоким релігійним почуттям, що так яскраво відбиті в його творах. Часто-густо це проробляють порядком “соцзамовлення”. 

У Тараса Шевченка, як і у старозавітних пророків Ісаї і Ієремії, глибока релігійність сполучена з гострим протестом проти релігійного лицемірства і всякої неправди. Візьмемо хоч би такі рядки його творчості

«Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, мирри дим,

І перед образом Твоїм

Неутомленні поклони –

За кражу, за війну, за кров:

Щоб братню кров пролити, просять,

А потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров…» («Кавказ»)

Або:

«Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить,

А на апостольськім престолі

Чернець годований сидить,

Людською кровію торгує

І рай у найми оддає!

О, Боже! Суд Твій правий всує,

І всує царствіє Твоє!» («Єретик»)

До речі, ці найкращі рядки творчості Шевченка греко-католики викинули з нового видання Т. Шевченка українською мовою для всіх вірних, видрукуваного перед другою світовою війною.

Тарас Шевченко з великим захопленням перекладає і наслідує старозавітних пророків, бо відчуває в них споріднений дух. Дуже важко уявити, як православний може читати хоч би такі рядки:

«Світе ясний! Світе тихий! 

Світе вольний, несповитий!

Защо ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано,

Премудрого одурено,

Багряницями закрито

І розп'ятієм добито?

Не добито! Стрепенися

Ти над нами просвітися,

Просвітися !.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!»  

(«Подражаніє Ісаї») 

Стверджуючи, що люди-фарисеї навіть Бога свого вважають співучасником своїх злочинів, сотворивши його «по образу своєму  й подобію», як, наприклад, «візантійського Саваофа», Шевченко звертається до «всевидящого ока»:

«Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали

І вішали? А ти не знало?

І ти дивилося на них

І не осліпло? Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі 

Та цур їм тим царям поганим!» («Юродивий») 

Правду, любов і братерство Шевченко вважає за найдорожче добро, якого бажає собі і всім людям:

«Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі!» («Молитви») 

Євангеликі, не вагаючись, погоджуються з почуттям Т. Шевченка і його думками, що він їх висловив у «Світе тихий». Разом з тим євангеликам таке близьке й співзвучне визнання Т. Шевченка, написане до княгині Рєпніної: «Новий Завіт я читаю з благовійним трепетом». Щоб зрозуміти, як Т. Шевченко ставився до Біблії, досить прочитати «Не погасай моє світило».

До якої з євангельських течій найближчі релігійні погляди Т. Шевченка? В «Неофітах» він визнає божественність Ісуса Христа і називає Його «Сином Божим у плоті». В поемі «Марія» він зображає, що Христос родився так, як і всі люди.

Соцініяни, духові послідовники Арія, мали впливи на певні євангельські течії. Представники цих течій, визнаючи Христа за втілення Бога на землі, вважали, що не було істотним для Бога родитись від діви. Вони навчали, що Христос мав батька, як і всі люди, і одночасно був втіленням Бога. Академік-німець, протестант Брюлов мав великий вплив на релігійні погляди Шевченка. Можливо, що від нього він перейняв деякі з поглядів, що відрізняють його від інших євангеликів.

У всякому разі Шевченко має незвичайно взнеслі погляди на Христа, хоч в поемі «Марія» допускає думку, що Його народження не було виняткового характеру. Цей погляд мильний, проте на підставі його не можна поставити Шевченка за межі церкви, маючи на увазі, що він сам без будь-якої допомоги прорубував собі стежку віри в нетрях ритуалізму.

Христос навчав, що слова, які люди казатимуть проти Сина Чоловічого, простяться їм, але залишається без прощення гріх проти Святого Духа, бо це гріх проти самої правди.

Отже, ми шануємо Тараса Шевченка не тільки, як геніального письменника і будителя народу, але як і великого пророка духової волі і нового життя. І поки наш народ матиме в руках «Кобзаря» та твори Сковороди, доти не переведуться в Україні євангелики-протестанти.

Михайло ФЕСЕНКО.
“Вісник Товариства української культури Кубані”
№ 2 (42) –  2005 р.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.