До 150-річчя з дня народження Митрофана Олексійовича Дикарєва

До 150-річчя з дня народження Митрофана Олексійовича Дикарєва

 

Митрофан Дикарєв народився 31 травня 1854 року в селі Борисівці Валуйського повіту Воронезької губернії в родині диякона. Учився в Бирючинському духовному училищі, відкіля перейшов у Воронезьку духовну семінарію. «У квітні року 1876, - згадував згодом учений, - коли мені йшов 23-й рік, мене вигнали з третього класу як «державного злочинця», і в атестаті написали, що вигнали «за крайню неблагонадійність» (найгірша атестація, яку може дати школа), а за науки по святому письму - 3, по латинській і французькій мовах - 5, по всім іншим наукам – 4. Тоді ж, продовжує Дикарєв, - мене віддали під нагляд поліції, а в жовтні того ж року через волосне «правління» мене повідомили, що «по всеподаннейшему докладу управляющего министерством внутренних дел Его И. В. Государь Император повелеть соизволил дело о бывшем ученике Воронежской духовной семинарии Дикареве дальнейшим производством прекратить, сделав ему, Дикареву, строгое внушение за противозаконное имение у себя книг и брошюр преступного содержания».

І хоч велено було семінарському начальству замість одиниці поставити по поведынцы “трійку”, погана атестація, укупі з безпросвітною нуждою, назавжди закрили невдалому семінаристові шлях до одержання вищої освіти.  Але ж на той час він уже був автором опублікованого в «Воронежском Телеграфе» невеликого нарису за назвою «Мандругат». Вибери він, подібно Максиму Горькому, письменницький шлях, визначення «самоучки» додало б його сходженню романтичний ореол. Але він вибрав професію етнографа, став ученим, у середовищі яких найбільше в ціні висока освіченість і професіоналізм. І всеж-таки репутація невтомного трудівника й ентузіаста здобули йому повагу сучасників і вдячну пам'ять нащадків.

Коротко зупинимося на основних етапах життя М. Дикарєва докатеринодарского періоду. Після виключення він всю зиму ходив з батьком на поденщину. З жовтня 1876 по січень 1877 р. бідував у Воронежі, перебиваючись поодинокими приватними уроками. Потім ледве більше року служив домашнім вчителем в Острогожській волості. Відтіля потрапив помічником волосного писаря в село Гібовище Землянської волості В жовтні 1978 р. перейшов на ту ж посаду в село Підгірське неподалік від Воронежа. Нарешті, у березні 1879 р. пішов на службу у Воронезький статистичний комітет, у якому з невеликою перервою - на рік пішов у «губернське правління» - прослужив більше десяти років. Оглядаючись на воронезький період своєї роботи, учений гірко резюмував: «Усі роки своєї служби в комітеті я силкувався, як і скрізь, безустанною працею вийти на широку дорогу, але на чиновницькому ринку гнучка спина і підтакування начальству з підлим і дурним підхіхіканням мають велику ціну, тому - то я за десять років так ні до чого і не дослужився. Щербина хотів, щоб мене вибрали членом статистичного комітету, але губернатор на те сказав «Занадто масно буде з його давати плати 300 карбованців, так ще і членом вибирати». Членом Воронезького статистичного комітету його вибрали вже після того, як учений виїхав в Катеринодар. Це стало можливим лише після від'їзду губернатора Куровського, що не міг погодитися, щоб поруч з ним на засіданнях як рівноправний член сидів простий писар.

У Воронежі створена перша велика наукова праця М Дикарєва «Очерк Воронежского мещанского говора, сравнительно с украйно-русским наречием», надрукований у 1891 р. у «Воронежском этнографическом сбонике», у який включено сім з половиною тисяч зібраних ним російських і українських прислів'їв і приказок.

В Катеринодар Дикарєв перебрався в липні 1893 р. Тут чекали на нього нові образи і прикрощі. Кликали завідувати військовою друкарнею на 1200 карбованців у рік, а посадили чиновником в Обласне правління на 700 карбованців так ще накинули чорнову роботу в редакції «Кубанських обласних відомостей». Довелося розпрощатися з мріями про сімейне щастя. Ще у Воронежі він зустрівся з жінкою, з котрою збирався завести «сімейне кубельце». А ще він хотів, щоб з ним разом жила старенька мати. Але важке матеріальне становище так і не дозволило йому здійснити надію на «кабінетне» життя: 25 карбованців на місяць платив він за кімнату, решту грошей стрімко розходилися на великі поштові витрати на плату численним етнографічним кореспондентам, яких він завів у багатьох кубанських станицях, на власні наукові поїздки, а головне - на придбання книг. У Катеринодарі не було наукової бібліотеки, і всі необхідні видання доводилося виписувати за свій рахунок. Крім того, час від часу він виписував книжки для народу, особливо шевченківського «Кобзаря», і роздавав їх безкоштовно з метою народної освіти.

Дикарєв вважав себе людиною нетовариською, від природи соромливою. За його власним визнанням, «змалку боявся людей і ховався від них на піч у просо». Зближенню з людьми заважав і властивий йому максималізм. Дуже критично відносився він до воронезьких українських діячів. Кубанські ж «діячі», на його погляд, і зовсім виявилися завзятими «малоросами». Найбільше йому імпонувало спілкування шляхом листування. А листувався він з найвизначнішими діячами науки й української культури свого часу. Почалося усе з розсилання по безлічі адрес «Воронезького етнографічного збірника». У відповідь хтось промовчав, хтось відбувся офіційною подякою. Зате щирих заочних друзів він придбав в особі Бодуена де Куртене, Б. Грінченка, Олександра Кониського, Михайла Драгоманова й ін., що і підштовхнуло його до подальшої роботи.

Шість років життя в Катеринодарі виявилися для вченого особливо плідними. Вже в рік приїзду в «КОВ» публікується його перша робота на місцеву тематику «До питання про вивчення рослинності Кубанської області» (1893, № 70, 76). Це була заявка на серйозне багаторічне дослідження, що увінчалося публікацією «Заміток по історії народної ботаніки» («Етнографічний огляд», 1899, № 1-2). Переконливим свідченням серйозності його намірів поставити етнографічні дослідження в краї на серйозну наукову основу є розроблені Дикарєвим програми по збиранню кубанського фольклору, народних “толків” у зв'язку з голодом і холерою, з нагоди приїзду імператора, всеросійського перепису населення, по збиранню зведень про суспільства і збори сільської молоді (вулиці, вечорниці, досвітки, складки), деякі з яких були опубліковані для залучення як можна більшого числа добровільних і платних кореспондентів. До речі, Дикарєв першим з вітчизняних етнографів приділив таку увагу збиранню й обробці «народних толків», вважаючи подібний матеріал особливо коштовним для вивчення народної психології. Публікувалися вони переважно в «Этнографическом обозрении» «Толки народа (в 1892 г.) о скорой кончине мира» (1894, 1 2), «Толки народа: Антихрист, Мышиный царь, Гадюки» (1896, №1), «О царских загадках» (1896, № 4), «Народные толки в 1897 г.» (1897, № 4), «Толки народа в 1899 г.» (1900, № 1) У п'ятому томі «Етнографічного збірника» (Львів) побачила світло «Народна гутірка з поводу коронації 1896 року». Від своїх кореспондентів М. Дикарєв вимагав фонетичного запису текстів, що відбивало його лінгвістичні інтереси, які сформувалися під впливом, насамперед, Бодуена де Куртене й А. Потебні. Цикл робіт присвятив М. Дикарєв описові свят кубанського народного календаря. Найбільша велика з них “Різдвяні святки в ст. Павлівській Єйського одділу, на Чорноморії» («Етнографічний збірник» - Т.1. - Львів, 1895), створена в співдружності з учнем, таким же етнографом-самоучкою О. Ю. Півнем. У тому ж році в «КОВ» були надруковані дослідження, присвячені масляній, великому посту, а в 1897 там же – порівняльний аналіз святкування Великодня на Україні й у Чорноморії.

У числі перших Дикарєв почав записувати кубанські козачі казки й анекдоти («Чорноморські народні казки й анекдоти» - Львів, 1895). Йому ж належить честь першої публікації кубанських апокрифів («Апокрифи, зібрані в Кубанській області» //Ювілейний збірник на честь В. Ф. Міллера – М., 1900). Зібраними матеріалами він щедро ділився з іншими дослідниками, наприклад з Б. Грінченком. А коли М. Дикарєв побачив в О. Півневі ревного збирача козачих «нісенітниць», то не тільки передоручив йому цілком цей фольклорний напрямок, але і передав усі зібрані до того зразки даного жанру. Треба відзначити, що Півень виправдав покладені на нього надії, опублікувавши до своєї еміграції в 1920 р. майже три десятки збірників записів і обробок кубанського фольклору. Знаходячись вже на чужині еміграції і згадуючи про свого вчителя, Олександр Юхимович назве його кращим з людей, яких він будь-коли знав.

У 1898 р. Митрофана Олексійовича призначили архіваріусом Кубанського військового архіву. У 1899 р. він стояв біля джерел створення Товариства аматорів вивчення Кубанської області, був його першим секретарем. А 14 листопада 1899 р. його не стало. Учений помер в Катеринодарській лікарні в самому розквіті сил, коли йому минуло усього лише 45 років. Похорони були багатолюдними, у десятку російських і українських часописів та наукових видань з'явилися  некрологи.

Восени 2004 р. вже в десятий раз на Кубані пройдуть “Дикарєвські читання”, на які зберуться його наукові нащадки, провідні етнографи і фольклористи Півдня Росії. Так буде вшанована пам’ять нашого великого земляка.

Віктор ЧУМАЧЕНКО,

кандидат філологічних наук.

заслужений працівник культури України і Кубані.

 

“Вісник Товариства української культури Кубані”

№ 3 (38) – 2004

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка