Друк
Розділ: Вісник (Краснодар)
Виповнилося 80 років відомому співакові кубанського козацтва, перекладачу віршів Тараса Шевченка і учню Олександра Довженка
Виповнилося 80 років відомому співакові кубанського козацтва, перекладачу віршів Тараса Шевченка і учню Олександра Довженка.

 

Іван Федорович Варавва пише свої проникливі вірші в основному російською мовою, але в його творчості добре відчутна українська лірична стихія. Адже перші його вірші публікувалися в післявоєнному Києві, де поет з Кубані проходив військову службу. До Літературного інституту недавнього фронтовика направив сам Володимир Сосюра. На Вищих сценарних курсах він навчався в студії геніального Олександра Довженко. А одна з перших книг Івана Федоровича – фольклорний збірник «Пісні кубанських козаків» (1966)  – увійшла в історію сучасного книговидання тим, що саме в ній вперше і востаннє в епоху будівництва комунізму була опублікована масовим тиражем суворо заборонена «кубанська народна пісня» «Ще не вмерла Україна»...

Поет Варавва широко відомий і як перекладач з фольклору й української класичної поезії. Поздоровляючи поета з Днем народження і бажаючи йому міцного козацького здоров'я й нових творчих успіхів, ми вирішили представити сьогодні ювіляра саме в цій іпостасі – як перекладача віршів Тараса Шевченка. Місія перекладача найблагородніша – зближати народи й їхні культури, будувати мости між епохами й творцями.  А це так важливо в наш час, коли деякими провінційними політиканами наша спільна батьківщина Україна проголошується головним ворогом Росії й Кубані.

 

Заповит

Как умру я, не тужите

Над моей могилой –

Середь степи, в спелом жите

Украины милой.

 

Мне ланы широкополья

И Днепро и кручи

Было б видно, было б слышно, –

Как ревет ревучий.

 

Понесет он по лагунам

Во синее море

Алой кровушки буруны

Сквозь леса и горы.

 

Вот тогда и помолюсь я

Праведному Богу,

А до этого не знаю

Божьего порога.

 

На кургане схороните,

Кандалы порвите,

Злою вражескою кровью

Волю окропите.

 

И меня в семье великой,

В жизни вольной, новой, –

Не забудьте, помяните

Своим тихим словом.

 

Садок вишневый

Садок вишневый возле хаты,

Шмели над вишнями снуют,

Плугатари с полей идут.

Поют на улице девчата,

А дома их вечерять ждут.

 

Семья собралась возле хаты,

Над степью зиронька встает.

Вечерять дочка подает,

А мать собралась поучать,

Да соловейко не дает.

 

Уклала маты возле хаты

Хороших деточок своих;

Сама уснула возле них.

Затихло все, одни девчата

И соловейко не затих.

 

Сон

На панском поле жито жала

И, чтоб усталость потушить,

Расправив плечи, поспешила

Ивана сына ублажить.

 

Дитя в пеленках голосило,

В тенечке лежа, под снопом.

Распеленала, накормила

И, задремав коротким сном,

В полете легком воспарила...

 

И снится ей, тот сын Иван,

Собой пригожий и богатый,

Не одинокий, а женатый –

На «вольной» видится он сам.

 

Не крепостной казак в неволе,

А на своем веселом поле,

С женой-красой пшеницу жнут,

А детки полдничать несут.

 

И улыбнулась от того...

Проснулась – нету ничего.

Слеза на пажити упала,

Дитя обратно спеленала.

Спокойно стала грудь дышать:

Еще копну пошла дожать.

 

Над днепровскою водою

Над днепровскою водою

Явор шепчется с лозою –

С лозиною, с елиною,

С червоною калиною.

 

Днепр широкий берег роет,

Узловатый корень моет.

Явор к речке наклонился,

Казачиной зажурился:

 

Что стареет без причины,

Без супружней половины.

Ветер северный повеет, –

Явор листом поседеет.

 

Явор шепчет: «Пошатаюсь,

В Днепр-Славуте искупаюсь...»

Казак молвит: «Погуляю –

Свою любу повстречаю!»

 

А калина с елиною,

С шумливою лозиною –

Лист багряный развевают,

Песню леса затевают...

 

Украшены, расцвечены

И таланом повенчаны.

 

Солнце заходит...

Солнце заходит, горы чернеют,

Пташка затихла, поле немеет.

Радостны люди – скоро спочинут,

А я полыну на Украину.

 

Спешу, лечу я, думку гадаю,

Тревожным сердцем изнемогаю.

Чернеет поле и лес, и горы –

На синем небе восходят зори.

 

Ой, зори, зори... Росы в катране,

Взошли ль вы, зори, и на Украйне?

Карие очи нас примечают –

В таинствах ночи привечают?

 

Коли забыли, Бог дал, уснули –

Про мою долюшку не вспомянули.

 

Рассвет

Помаленечку светает,

Неба край пылает.

Соловеюшка в дубраве

Солнышко встречает.

 

Шаловливый ветер веет,

Степи в томной неге млеют,

Меж ярами над ставками

Вербы зеленеют.

 

Рясным плодом сад украшен,

Тополи на воле –

Стоят себе, словно стражи,

Обрамляя поле.

 

И все это, вся долина

Повита красою, –

Хорошеет, умываясь

Светлою росою.

 

Споконвеку шануется,

Солнышком играя...

И нэма тому начала,

Нет конца и края.

 

«Вісник Товариства української культури Кубані”, № (41)-2005.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.